Сергійовича сюди, на край городу, зазвичай ноги виносили, а не думки. У дворі він блукав часто: господарство оглядав. То у сарай до бджіл, до у сарай-гараж до своєї зеленої «четвірки», то до купи вугілля, що маліла щодень, але все одно давала певність на завтрашнє й позавтрашнє тепло. Іноді ноги несли його до саду, і тоді зупинявся він біля сплячих від холоду яблунь та абрикосів. А іноді, хоч і рідше, опинявся скраю городу, де так само потріскувала крихко під ногами безкінечна снігова кора. Там черевики ніколи не провалювалися глибоко, бо зимній вітер завжди сніг донизу у поле скочував, до злому. А значить, залишалося його нагорі, і на городі у Сергійовича небагато.
І ось ніби треба додому йти, обід скоро, та ця пляма там, на підйомі поля до українських окопів, до Жданівки, бентежила Сергійовича і не відпускала його. Пару днів тому, коли він востаннє на край городу виходив, не було на білосніжному полі жодних плям. Лише сніг, до якого як придивлятися, то білий шум починаєш чути – це така тиша, що за душу холодними руками бере і довго не відпускає.
Тиша тут, звичайно, особлива. Звуки, до яких звикаєш і на які уваги не звертаєш, також є частиною тиші. Як, наприклад, відгомін далеких артобстрілів. Ось і зараз – Сергійович змусив себе прислухатися – десь праворуч, кілометрів за п’ятнадцять, б’ють, і десь ліворуч – теж наче, якщо тільки це не відлуння.
– А може, людина якась? – знову запитав себе вголос Сергійович, вдивляючись.
На мить здалося, що повітря прозорішим стало.
«Ну а що ще там може бути? – подумав. – Був би бінокль, все б роздивився! Та грівся б уже вдома, в теплі… А може, Пашка бінокль має?»
Повели тепер ноги його слідом за думками – до Пашки. Позаду лишилася обійдена скраю воронка він снаряду біля дому Митькових. Далі по Шевченко – слідами від машини, що недавно проїхала, про котру міг Пашка і правду, зрештою, сказати, а міг і збрехати – хіба важко це йому зробити!
– Маєш бінокля? – не привітавшись, спитав у ворога дитинства, що відчинив двері.
– Маю, а тобі навіщо? – Пашка, схоже, також вирішив не вітатися: до чого зайві слова вимовляти?
– Там, з мого боку, на полі лежить щось. Може і труп!
– Зараз! – Очі у Пашки загорілися питальним вогником. – Зачекай!
Воронка біля дому Митькових лишилася позаду. Сергійович на ходу подивився в небо – здалося йому, що вже темніє, хоча навіть найкоротші зимові дні не закінчуються о пів на другу! Потому кинув оком на масивний старий бінокль, що теліпався на коричневій шкіряній попрузі на випнутих кожухом уперед грудях Пашки. Груди кожуха, звичайно, так би не випиналися, якби той не загорнув овчиною досередини відвороти коміра. Сам комір стояв парканом довкола тонкої шиї, відповідно захищаючи її від морозного вітру.
– Ну, де? – Пашка притулив бінокль до очей, як тільки зупинилися вони на межі городу.
– Туди он дивися, прямо і трохи направо, на підйомі! – Сергійович вказав рукою.
– Так-так-так, – примовляв Пашка. – Ага! Бачу!
– І що там?
– Труп
