вказівного пальця. – Муссоліні зажадав плебісциту в Чехії не тільки для німців, але і для поляків, мадярів та інших національностей. А ця «інша» національність – українці Закарпаття. Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостійність. Що ви на це?
– Непогана нагода, отче. Але що більше я вчитуюся в такі новини, то все більше занурююся в свій невиліковний песимізм.
– А я нє, – похитав він головою, – я нє. Я вірю, що того разу нам вдасться.
Не хотілося його розчаровувати в його мріях і надіях і я перевів розмову на інші теми, а відтак розпрощався. Була друга, коли я вернувся до Львова і ще з двірця зателефонував до редакції.
– Де ти волочишся? – вибухнув пан редактор.
– Я відкопав карколомний матеріал. Лишіть для мене сторінку на завтрашнє число.
– Дідька тобі лисого, а не сторінку! Вже все спляновано.
– За три дні почнуться вибори. Моя стаття повинна з’явитися завтра, інакше все намарне. Послухайте, пане Левку, якщо моя стаття затримається бодай на день, вона вже не буде варта картопляної лушпайки. Уся робота піде коту під хвіст. Зрештою, самі переконаєтесь. Ви ж мене знаєте не віднині. Я не буду робити з мухи слона.
Весь той час, поки я торохтів, він невдоволено бурчав. Врешті видушив:
– Та воно так… але… коли ти її доставиш?
– До десятої вечора привезу в типографію.
– То вона ще не написана? – Він аж захлинувся праведним обуренням, і, доки ще не опам’ятався, я сипонув:
– Майже написана. На чорно. Мушу то все видрукувати на машині. Не переживайте, до десятої привезу.
– Ну, дивись. Рівно о десятій я накажу набирати сторінку з заплянованим матер’ялом.
– Згода.
Пфу-у-у! тепер щодуху додому і за роботу.
7
– А, пане Марку, шо то ви так рано додому? – привітав мене сторож чи то пак шимон, як називали сторожів у Львові.
– Маю роботу, а ніде мені так добре не працюється, як вдома.
– А так-так, по собі знаю. В рідному кубельці тепліше і затишніше, як деінде.
Пан Амброзяк був милим уклінним старушком, інколи я з ним перекидався кількома словами і вгощав чаркою, коли він приходив вітати з Різдвом чи Великоднем. Сторожі не отримували платні, але мали право на службове помешкання в партері і збирали оплату від мешканців за відкривання брами після десятої вечора. Тому за пів години до десятої на вулицях Львова можна було помітити велике пожвавлення: всі намагалися дістатися дому вчасно, хоч і було це лише спортивним завзяттям, а не проявом скупості, бо ті традиційні десять грошів, які отримував шимон за відкривання брами, жодної поважної ролі не грали, але за ці гроші він міг купити на вибір дві булочки, головку капусти або кільо бульби. Ще сторожам перепадало щось від вуличних музиків та мандрованих продавців, яких впускали на подвір’я, але то все були
