приємно було спілкуватися з чоловіком, який говорив зі мною однією мовою, зміг назвати трави у терріні, тільки скуштувавши його, і який сказав мені, що я надто гарна для цього місця та що це майже злочин…
Можливо, я трохи розмріялася. Треба було краще пильнувати.
Стаття вийшла через кілька місяців. Хтось приніс мені вирізку з журналу. Фотографія моєї млинцевої та пара абзаців.
«У пошуках автентичної гурманської кухні відвідувачі Анже можуть попрямувати до престижного закладу “Насолода у Дессанжів”. Якщо вони вчинять саме так, то безперечно проґавлять найзахопливіше відкриття моєї подорожі вздовж Луари…». Якщо чесно, я намагалася пригадати, чи згадувала при ньому Янніка. «За непоказним фасадом простого фермерського будинку творяться справжні кулінарні дива». Купа нісенітниць про «нове життя, яке творчий геній цієї жінки вдихнув у традиційну сільську кулінарію» – нетерпляче, зі зростаючим відчуттям паніки я пробігла очима статтю в пошуках невідворотного. Одна-єдина згадка прізвища Дартижан – і все, що я так дбайливо вибудувала, почне розсипатися…
Може здатися, що я перебільшую. Анітрохи. У Ле-Лавезі дуже добре пам’ятають війну. Тут є люди, які досі не розмовляють одне з одним. Деніз Муріак і Люсіль Дюпре, Жан-Марі Боне і Колін Брассо. А якою сенсацією стало те, що декілька років тому в Анже на зачиненому горищі будинку знайшли літню жінку! Батьки замкнули дочку в 1945 році, коли дізналися, що вона колаборантка. Дівчині тоді було шістнадцять. Випустили її, стару й божевільну, тільки через п’ятдесят років, коли батько нарешті помер.
А як щодо тих старих – їм зараз вісімдесят чи дев’яносто, – яких ув’язнили за військові злочини? Сліпі та хворі старигани, з пом’якшеними деменцією рисами, млявими й байдужими обличчями. Неможливо повірити, що колись вони були молоді. Неможливо уявити, що колись у цих крихких забудькуватих головах тіснилися криваві задуми. Розтрощиш посудину – і вміст витече. Спокутування такого злочину вимагає цілого життя.
«За дивним збігом обставин власниця “Малинового млинця”, мадам Франсуаза Симон, є родичкою власниці “Насолоди у Дессанжів”…».
Мені перехопило подих. Було відчуття, ніби всередині розгорівся вогонь і перекрив дихання, і я одразу опинилася на дні брунатної річки, яка стискала й втягувала мене вниз, а язики полум’я лизали горло, легені…
«…нашої доброї знайомої Лори Дессанж! Дивно, але їй не вдалося перейняти тітчині секрети. Особисто я віддаю перевагу невигадливим принадам “Малинового млинця” порівняно з елегантними (але надто примітивними!) пропозиціями Лори».
Я знову змогла дихати. Не племінник, а племінниця. Мені вдалось уникнути викриття.
Я пообіцяла собі, що надалі не допущу подібних дурощів. Ніяких більше розмов з приємними ресторанними критиками. За тиждень фотограф з якогось іншого паризького журналу приїхав брати в мене інтерв’ю, але я відмовилася з ним зустрічатись. Прохання про
