інчив чергову справу і відпочиває.
У Максимової мами – інші погляди. Якщо в родині хлопчик, то він мусить вчитися бути самостійним. Уяви собі, казала вона Максимовому татові, як буде, коли син виросте. Одружиться і вже наступного дня почне капризувати: давай, мовляв, жінко, їсти. Збирай на стіл. Хіба сучасні чоловіки повинні так себе поводити? Ні, хай краще ніхто в родині ні від кого не залежить. Є можливість поїсти всім разом – добре, збираємося за столом. Нема – хай кожен сам себе обслуговує. Добре хоч холодильник повний. Хто коли хоче, той тоді і їсть.
Сам же Максим не знав, що йому більше подобається: коли всі троє Біланів статечно вечеряють за кухонним столом, чи коли кожен накладає собі на тарілку всього, чого бажає, та споживає де і як бажає. І перший, і другий варіант мав свої плюси та мінуси. А головне – робив їжу чимось буденним, необов’язковим. Хочеш їсти – їж. Не хочеш – ходи голодним. Є насправді більш цікаві справи. Тут Максим усе ж таки вбачав скоріш татову правоту: не треба робити з їжі культу і зациклюватися на ній.
Цього травневого вечора склалося так, що Білани сіли вечеряти гуртом. Був вихідний день. Причому не просто неділя, а день завершення дещо втомливої череди неодмінних травневих свят. Всі, хто хотів, відсвяткували все, що хотіли. Причому багато хто з татових ділових партнерів мотнув на ці дні за кордон відпочивати – все одно толком не працюватимуть. Через те Білан-старший нарешті виспався, нікуди не поспішав. Тож нічого не завадило татові, мамі й синові попити на кухні чаю зі спеченим вільною від поточних справ господинею пирогом зі смородиновим варенням.
Зробивши добрячий ковток зеленого чаю із жасмином, тато взяв із купи газет, складених на підвіконні, верхню, недбало перегорнув її.
– Скільки раз просив, – промовив він із невдоволеними нотками в голосі. – Не витягайте ви з поштової скриньки цього безкоштовного мотлоху! Тут же нема чого читати, зате повна хата сміття.
– Макулатури, – поправила мама.
– Ну, макулатури, – погодився тато. – Раніше її хоч приймали на вагу і книжку хорошу давали. Тепер тільки скриньки захламляють… Сміттєпровід для чого придумали? Туди цей мотлох!
– Чому мотлох? – Максим не міг пояснити раптової образи, але все одно таке зауваження його зачепило. – Люди стараються, друкують. Інші теж стараються – розносять. І потім, невже там нічого справді корисного не можна знайти?
Тато глянув на сина поверх окулярів у тонкій елегантній оправі.
– Приємно, синку, що ти так поважаєш працю інших. Це значить, що люди з часом поважатимуть і твою. Але ось послухай, – тато пробіг очима по сторінці. – Продам папугу. Дуже здібний. Говорить. Ціна договірна. Номер телефону… Нам потрібен папуга?
– Може, комусь і треба, – знизав плечима Максим.
– А ти, синку, глибше копай, – тато навіть склав газету. – В Україні папуги не водяться. Значить, їх треба везти сюди з-за кордону. Той, хто привіз його в Київ, явно зробив це для власної втіхи. Навіть навчив його говорити…
– Напевне, слово «дурак», – вставила мама.
– Ага, – погодився тато. – Люди з малесеньким розумом учать папуг говорити саме це слово. Ну, от, тепер жива іграшка хазяїнові набридла. Він продає її, і, прошу мати на увазі, не до зоопарку. І вже точно – не в клуб любителів папуг, якщо такий у нас є. Знаєте, читаючи такі оголошення, можна скласти уявлення про тих, хто дихає з тобою одним повітрям. Причому, синку, дуже розчаруватися.
Максим ніколи б не подумав, що такі серйозні висновки його батько здатен зробити, прочитавши кілька звичайних оголошень у безбарвній дармовій газеті. Аж сам зацікавився, потягнув газетний аркуш до себе, розгорнув.
– Що ти про це скажеш, тат? Знайду собаку… І номер телефону, куди звертатися…
– І? – байдуже запитав Білан-старший.
– Нічого. Хтось пропонує свої послуги. Знайду, значить, вашого собаку. Я бачив на стінці сусіднього будинку оголошення: «Зник собака. Тому, хто знайде – винагорода».
– Правильно, – кивнув тато. – Хтось втрачає, хтось знаходить. А ще більше людей викидає такі газетки. Значить, марно всі кругом працюють. Ефекту нема. Дякую всім!
Останні слова він сказав мамі. Тоді підвівся і діловито запитав:
– А чому б, синку, нам не прогулятися у скверик? Погода – наче на замовлення, – і навіть промугикав: – Травень, травень, лагідний травень…
Прогулятися з татом? Чому б і ні!
2. Чемпіон і дівчачі сльози
Солоний піт заливав Денисові Черненку очі.
Тут, на невеличкому стадіоні неподалік від затишного о цій вечірній травневій порі скверу, він уже другий тиждень щовечора бігав підтюпцем. Незабаром, під кінець навчального року, буде традиційний забіг на сто метрів. І це,
