викинула. Із зони відкинувся, а йти немає куди. От і бомжую.
– То, кажеш, не бачив тих хлоп'ят тут раніше?
– Не бачив. Не личаківські то урки.
Ярослав пожбурив недопалок у куток і звівся на ноги.
– Що ж, дякую на доброму слові. Йшов би ти звідси, чоловіче. Недобре тут.
– Поняв я, не вчорашній, – Гришка заховав до кишені другу десятку, швидко підхопив свою чималу клітчасту торбу й зник за купою мотлоху, звідки з'явився всього кілька хвилин тому.
Ярослав витяг мобільний телефон. Швидко натиснув кілька кнопок.
– Радіо-таксі, слухаю вас, – почув за мить мелодійний дівочий голос у слухавці.
– Доброго дня, прошу авто на вулицю Личаківську, – несподівано Ярослав згадав, що не знає своєї адреси. – Перекажіть водієві, щоб їхав до виїзду з міста, я зустріну.
Кілька секунд операторка про щось спілкувалася по радіостанції, після чого проспівала у слухавку:
– П'ять хвилин очікуйте, біла «Волга», – і почулися сигнали відбою. Ярослав зашпилив кобуру свого «гумостріла», який так і не знадобився, і почав обережно продиратися до виходу.
Розділ 6
Сивовусий водій таксі пильно оглянув дивного пасажира, але нічого йому не сказав. Очевидно, багаторічна праця за кермом таксомотора привчила його не ставити зайвих питань людям, які виглядали так, ніби в них пожбурили гранату.
– Не дивися так, – мовив до нього Ярослав. – Я заплачу за все.
– Адреса? – просто запитав водій.
Ярослав назвав адресу.
– Якомога швидше, я стомився сьогодні, потрібно відпочити.
– Помітно.
Невеличка двокімнатна «хрущовка», що її винаймав Ярослав, була для нього після всіх подій чимось на зразок тихої гавані для пошарпаного штормами корабля. Ярослав скинув у темному коридорчику свій брудний пошматований костюм і пройшов до ванної кімнати. Відкрив обидва крани і став під душ. Лише тепер згадав, що після повернення з Польщі вперше зайшов додому. Автобус, Федько, полячка, потім вибухонебезпечне вітання від невідомих жартівників. Цей день однозначно тягнув на те, щоб його решту провести у кріслі перед телевізором, потягуючи з улюбленого кухля прохолодне пиво. Заразом не зашкодить обміркувати події, у центрі яких, а в цьому Ярослав не мав жодних сумнівів, він опинився, зумівши перейти стежку комусь такому, хто звик спочатку кидати гранату, а потім розбиратися в ситуації, яка склалася. Хто ж цей невідомий, який почувається в межах Львова так, як зазвичай поводяться люди в горах роздертої війною Ічкерїї? Що довше роздумував над цим Ярослав, то більше схилявся до думки, що саме цей «бомбист» зможе розповісти йому про місцезнаходження малжонека пані Красовської.
Ярослав із жалем вийшов з-під пружних струменів теплої води і взявся за рушник. Саме цієї миті почув мелодію мобільного – телефонував Галкін.
Ярослав спересердя пожбурив рушник у куток і взяв телефон.
– Галкін, це несправедливо, я щойно зайшов до квартири.
– Намагаюся не відставати
