партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;
– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]
Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.
Політичні партії на підавстрійських «українських» землях
Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами[96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.
Правові засади діяльності політичних партій
Українські суспільствознавці прискіпливо дослідили правові засади, на яких діяли тогочасні політичні партії, їх характер, чисельність, впливи на різні верстви населення. Не оминули увагою також характер і особливості їх ідейно-теоретичних концепцій на герці державного будівництва (у тих випадках, ясна річ, коли такі концепції мали місце бути), яких дотримувалися політичні партії,
Донченко СП. Ліберальні партії України. 1900—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Дніпропетровський національний університет МОН України. – Дніпропетровськ, 2005. – 40 с – С. 33.
Саміло Г.О. Правові засади становлення та розвитку політичних партій в Україні з кінця XIX ст. до 2001 р. (на матеріалах Запорізького регіону): Дис… канд. юрид. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2004. – 20 с – С. 9.
Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 19, 21, 22, 23, 36.
