і залишився стояти біля вбитого господаря.
Андрій чвалом погнав коня до місця, де був Сагайдачний. Там побачив і Яцька.
– Треба тікати, пане гетьмане!
Сагайдачний відповів крізь міцно стиснуті від болю зуби:
– До лісу, молодці, там порятунок!
– Тримайтеся за мене, батьку, – Андрій підставив плече.
– Сам! – Сагайдачний люто зиркнув на Кульбабу і, вдаривши коня в боки, помчав до лісу. Андрій і Яцько кинулися за ним. Бій позаду вщух. Козаки донесхочу погуляли на кривавому весіллі і тепер лежали всі там, де їх застала смерть. Кожен забрав із собою кількох ворогів: у бою загинуло майже п'ятсот чоловік відбірної кінноти османів. Хтось кинувся, було, наздоганяти трьох утікачів, але на узліссі спинився: заходити у гущавину жоден з турків не наважився…
Андрій і Яцько пильнували Сагайдачного, а останні дві години Кульбаба їхав зовсім поряд із ним, боячись, що гетьман не втримається у сідлі. Сагайдачний час від часу майже непритомнів, але допомогти собі не дозволяв.
Кров цівкою юшила, заливала дорогий одяг і фарбувала у червоне білий бік коня.
– Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись і перев'язати вашу рану! – не витримав нарешті Андрій.
Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима і нічого не відповів. Але потягнув за повід, зупиняючи коня.
– Добре, – промовив він згодом, – від бусурман, здається, відірвались.
Андрій миттю зіскочив з коня і допоміг гетьманові опуститися на землю.
– Зараз, батьку, зараз! – він повернувся до Яцька, – Яцьку, там десь наша торба. У ній горілка і чиста тканина, давай все сюди!
Андрій, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрізав ножем рукав і заходився розглядати рану.
– Що там? – підняв голову Сагайдачний.
– З пістоля вас, батьку. Куля, як горіх. Кістку роздроблено. Зараз промию і перев'яжу, а ви поки ковтніть, це вам сили додасть. – Він простягнув принесену Яцьком фляжку.
Сагайдачний зробив кілька ковтків.
– Добра оковита, козаче! Будеш?
– Ні, що ви! В поході не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.
– Ну-ну! Не патякай. Випий і малому дай, нам усім сили додати не завадить.
Андрій, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горілка обпікала нутрощі й справді долала втому. Простягнув Яцькові. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалічену руку. Куля пройшла навиліт, вирвавши на виході добрячий шмат живого тіла. Крізь рвані краї було видно поламану кістку. Він підкликав Андрія.
– Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далі.
– Що ви, батьку! – замотав головою Кульбаба. – Вам перепочити треба!
Сагайдачний, тамуючи стогін, піднявся на ноги.
– Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своєму віку бачив… Їхати треба!
Андрій
