Кульбабу і згадував ще, здавалося, недавні події. Коли ж він уперше побачив цього непосидючого хлопчиська? У пам'яті почали спливати картини минулих походів, боїв, тихих вечорів серед неосяжних плавнів Великого Лугу…
Перед очима постав чотирнадцятирічний хлопчина з потрісканими губами, чорним від степових вітрів обличчям і шаленим блиском в очах. Він похапцем розповідав, що з ним трапилось, і мовчали довкола нього сивочубі запорожці.
А історія його була, на жаль, надто розповсюджена для тих часів, і козаків, власне, дивувало те, що малий узагалі стоїть перед ними. На батьківський зимівник наскочив прудконогий татарський чамбул. Батька та двох старших братів удома не було – гуляли морем. Наводили дикий страх на турецькі береги. Руйнували ненависні мечеті, грабували й різали бусурманів. Андрій у цей час із матір'ю і двома сестричками жив тихим сільським життям. Цікавився тим, чим може цікавитися хлопчик його віку, а саме: бігав із сусідською малечею до лісу, збирав по дуплах дикий мед, ловив блискучих карасів у схованому між очеретами ставочку. Мріяв про козацькі походи, воював разом із друзями з уявними татарськими ордами. Та раптом усе обірвалось. Андрій почув крик і побачив, що сестер в'язав до сідла рідкозубий татарин із вузькими щілинами очей, одягнутий у брудний кошлатий одяг з овечих шкір. У першу хвилину він завмер, ошелешений побаченим, а потім кинувся до татарина. Він щось говорив, благав його, мовляв, відпусти! Помилуй! Вони ще зовсім маленькі! Потім побачив, як наймолодшу, Яринку, котрій не виповнилося ще й року, один татарин вихопив на кінчику списа з густого куща порічок, де налякана дитина заховалася від лементу. Немовля, ще живе, синіло від крику і смикало ручками й ніжками, мов насаджена на голку комаха. Чорні вузькі оченята татарина сміялися, коли він, розмахнувшись, закинув Яринку в зарості соняшників коло хати. Ще мить – і аркан здавив горло самому Андрійкові. Ноги підкосились, і він, немов уві сні, побачив себе, татарина над собою, а за його спиною свою неньку, яка вибігала з сіней, спрямовуючи на убивцю загострені, блискучі від повсякденної праці, вила. Страх за дітей додав їй рішучості, та не додав сили. Татрин із посмішкою дістав шаблю і щосили вдарив її в обличчя. У миле мамине обличчя, найліпше у цілім світі. Гаряча кров бризнула з розсічених вен, залила Андрієві очі…
Потім було три дні переходу через степи до Перекопа – воріт Криму. На четверту ніч Андрій зміг зняти пута із сириці, які щільно трималися на руках і ногах. Ящіркою поповз він у траві, але не в рятівні простори степу. Ні! У його пам'яті розпеченим залізом викарбувалася жорстока смерть найрідніших людей, і він нечутною тінню наближався до місця, де хропів під кобеняком мурза Сулейман. Тепер Андрій уже знав ім'я вбивці його матері.
Обставини, які були такими неприхильними останніх три дні, на цей раз допомогли йому – Сулейман спав трохи далі від вогню. До того ж, звечора татари раді, що за ними немає погоні, а ногайські степи вже зовсім поряд, добряче залляли за комір якогось пійла зі смердючих козячих бурдюків. Андрій деякий час дивився в обличчя Сулейману, а потім висмикнув у нього з-за пояса ятаган і без жалю всадив гостре лезо у роками не миту шию.
Власна
