дах. – До речі, вашу трійцю я запримітив ще раніше.
– Що поганого в дружбі? – поцікавився Зенко.
– Зле, коли гинуть близькі друзі, пане Лісовський, – почули у відповідь. – Але ви троє тримаєте себе не як друзі. Тобто не лише як друзі.
– Про що ви говорите, пане регенте?
– У вас вигляд змовників, пане Дороше, трійці молодих та ранніх, котрі щось задумали і яких аж пре винести таємницю на люди. Дивуюся, як вами ще не зацікавилася таємна поліція. Хоча, може, й зацікавилася. Тільки таємно, як уміє.
– Акція Червоного ніким запланована не була, – буркнув я.
Тим самим мимоволі виказав себе та інших. Або принаймні дав регенту ключ до розуміння правоти його припущень. Зенко відразу відчув це, сіпнув мене за рукав. Чим ще більше проявив усю компанію.
– Пане Миронюк, сьогодні ми всі стали свідками не акції. Навіть не героїчного вчинку. Це була безглузда хлопчача витівка. Саме так, витівка. Ваш Данило остаточно підписав собі вирок. І добре, як на цьому поліція зупиниться.
– На чому? – спитав Дорош.
– На Червоному, – зітхнув регент. – Мій друг, за яким я нині сумую, Юліан, певний час був причетним до петлюрівської військової контррозвідки[13]. Зараз поясню, як би він діяв. Хоча не треба служити в розвідці, аби додуматися до такого. Отже, ваш друг Данило приніс листівки до ліцею. Значить, хтось їх у такій кількості надрукував і десь заховав. Та принести таку велику сумку й лишитися непоміченим складно. Тому напевне листівки заховали десь тут. Червоний виліз на дах, єдиний шлях – через горище. Припустімо, сумку заховали саме там. Хто має доступ до горища, звідки ключі? Червоний тут вчиться лише кілька місяців. Завів потрібні зв’язки? Змовився з іншими, знайшов подібних до себе? Висновок очевидний: шукати слід не лише Данила, а й його друзів. З ким водить компанію, до якого гурту прибився? – Калюжний стукнув палицею по землі, навмисне цілячи в одну з небагатьох листівок, котрі залишилися не підібраними. – Прошу шановне панство зважити: я не маю стосунку до жодної поліції. Хоч знаю, ким мене вважають тут у певних колах. – Регент сумно усміхнувся. – Дуже погано, якщо дефензива думатиме так, як я. А вони вже почали працювати. Не дарма я побачив тут капітана Плучека.
– Хто такий?
– Краще, коли він не цікавиться вами, – мовив Калюжний. – Старший агент дефензиви, сфера інтересів – українські підпільні групи. Щоб довго не пояснювати, скажу так: Тадеуш Плучек – каратель. Він особисто арештовував Кравчука, а потім тягнув жили з тих, хто знав Юліана особисто. Я чув про Плучека раніше, познайомився особисто відносно недавно. Він – не тутешній, капітана виписують із Варшави туди, де стає гаряче.
– Низенький, у капелюсі, з вусиками? – вирвалося в мене.
– Ви теж його помітили, – кивнув регент. – Зовнішність як для таємного агента колоритна. Та він не переймається. Навпаки, тішиться, коли пізнають і бояться. Прибув Плучек не сьогодні. Отже, про кременецькі листівки дізналися у Варшаві. Червоний уже має вирок.
– Його
Йдеться про Розвідчу управу штабу Дієвої армії УНР, яку очолював генерал-хорунжий Борис Снігірів (1890–1921).
