свого ватажка, завжди підтакував, ніколи не заперечував і слухав його промови, наче мовчазний дресирований пугач. Великі круглі окуляри могли б зробити Лісовського зовсім подібним до цього нічного птаха, аби він не був таким низеньким, худорлявим, сказав би навіть – миршавим. Поруч із ним, сином кременецького маляра, я видавався таким собі бурмилом. Урахуйте, що я взагалі вищий на півголови й ширший у плечах від більшості хлопаків. Не кажучи вже про трохи дурну фізичну силу, тому мене від самого початку навчання зманювали записатися в ліцейський спортивний клуб.
Хтозна. Раптом Дорошу бракувало в гурті саме такого побратима – як то кажуть, задля балансу. Троє ми справді мали цікавий вигляд: дрібненький Зенко, я – майже велетень, і Юрко – стрункий, тендітний, пластичний, меткий, з аристократичною вродою, хоча родина його проста. Принаймні так говорив повсякчас сам Дорош, хоча всякий раз, коли заводив про це, неодмінно обмовлявся: до Другої Речі Посполитої його батько мало не зробив кар’єру, яка вдалася дідові. Два покоління Дорошів, із його слів, обіймали високі посади в Тернопільській українській гімназії, яку хоч закрили за царя, щойно почалася війна[7], але до того часу заклад мав ім’я, престиж і таке високе значення, що його зі змінним успіхом намагалися відкрити вже два роки по тому. І заклад би нарешті запрацював, аби Тернопіль разом із іншими теренами не відійшов Польщі. А влада Пілсудського ліквідувала заклад, після чого Юрків батько протримався ще десять років і помер у злиднях, а мама, колись викладачка німецької, нині прибирає в заможних польських родинах.
Тут ми з Дорошем виявилися подібними.
Його, як і мене, матінка буквально випхала вчитися з Тернополя в Кременець – туди, де дають кращу освіту. Щоправда, син українських учителів змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволення поступово проявлялося, хлюпало через край, і я відчув Юркову потребу – говорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навіть підкреслював це, та варто лишитися у вузькому колі, де міг усім довіряти, – починав сипати протестами, оформляти їх у революційні думки, а після третього кухля пива у «Волині» згадував незлим тихим словом регента Калюжного.
– Я був у нього вдома, – не говорив, сичав він, коли схиляли над столиком голови. – Казенне помешкання, вигідний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче…
– Думаєш, Калюжний – конфідент? – запитав тоді я.
– Якби був певен, що пан регент працює на четвірку[8], на десять кроків не підступив би, – відмахнувся Юрко. – Я не є дурний. Спершу промацав його, перевірив. Коли громили читальні, Калюжний якимось дивом зміг узяти собі зо два десятки книжок. Це мені двоє старших сказали. Вони, кожен у різний час, стукали до пана регента по літературу. Той їх спершу
Йдеться про Велику, або Першу, світову війну (1914–1918).
Четвертий відділ державної поліції Другої Польської Республіки мав окрему «референтуру спеціальних справ», яку популярно називали «політичною поліцією». Референтура була створена для діяльності проти українських національних політичних спільнот, передусім – Організації українських націоналістів, комуністів та діячів німецької громади Польщі. Поза тим кримінальний кодекс тогочасної Польщі покарання за політичні злочини не передбачав. Усі справи проти діячів українського підпілля порушувалися переважно за статтею «тероризм».
