Стріла часу, або Природа злочину. Мартин Эмис

      Є така річ, що називається мода. Мода – для молодості з її волатильністю, але ми з Тодом іноді дещо собі дозволяємо. Наприклад, нещодавно ми зайшли до секонд-хенду й узяли дві пари штанів кльош. Я хотів на місці їх приміряти, але він залишив їх висіти в шафі нагорі, аби складки і розтяжки зберігали форму його тіла, особливості будови гомілки. Якось увечері він безцеремонно вліз у них. Пізніше, після роботи, я гарненько роздивився наші нові штани, поки Тод стояв перед дзеркалом на повен зріст, розплутуючи плескатий віндзорський вузол на краватці. Загалом кльоші Тода не мали викличний вигляд. Це вам не бальні сукні, які допіру почали з’являтися на вулицях. Але однаково, як на мене, вигляд у них жалюгідний: з естетичного погляду це насильство над смаком. Поважний громадянин, старий лікар… і такі, ніби обслинені, жижки. Лишенько, а де ж його ступні? І тоді, гадаю, я зрозумів, що жорстокість Тода, його таємниця були пов’язані з головною помилкою щодо людського тіла. А може, я відкрив щось, пов’язане зі стилем або лінією його жорстокості. Жорстокість Тода виявиться смітною, гидкою, схибленою, назадницькою – розкльошеною. Проте кльоші увійшли в моду, і тепер усі в таких ходять. Вони пливуть вулицею, мов яхти, – списані на берег моряки великого міста. І тут ви бачите, що поділ у жінок підсмикнувся фути на три. Раптова відкритість і сила жіночих стегон. Зараз подоли знову опускаються, поволі, але ж…