подумала Павловська. – Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидві поли жупана… Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гості. Ой, гарний же та пишний, враг його матері! аж дивитись на його любо!» – думала Павловська.
– Пан Іван Остапович таки трохи запізнився зі своїм весіллям, нема де правди діти, – сказала Катерина, затягаючи нитку в голку і довго націляючись у вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.
– А там же у вас в Чигирині козачки, як мак, процвітають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квітках та стрічках, та в червоних чобітках зі срібними підковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер і багатіші, і кращі за нас. Невже між ними не знайшлось ні однієї, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки – чарівниці! – дріботіла Павловська і сміялась, її кругленькі та куценькі, як тарахоньки, щічки, неначе підсунуті аж під самісінькі очі, поморщились і стали схожі на печені яблука; верхня губа, коротша за спідню, піднялася вгору, неначе посковзнулась по міцних зубах, і на губі виразно залисніли чорні волосинки. Усе її куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Іваном Остаповичем і вдарити тропака.
– Не тільки козачки чарівниці, бувають такі чарівниці і між шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши у вічі Олесі й легенько зітхнувши.
Олеся це примітила і спустила рожеві, цупкі, як перли, віка на очі.
– Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Києва? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тітка Павловської, а весела Павловська була для неї небогою. Ні один кружок її білого лиця не ворухнувся, неначе її біле личко було висічене з мармуру.
– Завтра надвечір треба виїздити до Чигирина.
– Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жінка й діти не плачуть, і ваша порожня хата не проливає за вами сліз, – сказала Павловська і чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав під пахвами.
– Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому відомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайві дні мого пробування в Києві, то я в тому ще певніший. Треба їхати, хоч мені і хотілось би довше побути в Києві.
– Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Мені вже їсти схотілось: ми сьогодні таки раненько пообідали, – промовила Катерина і встала, поклавши своє шитво на столі.
Незабаром наймичка накрила стіл простою сільською скатертю з червоними п єретичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий – зі сметаною, поставила тарілку холодної смаженої риби і вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом і трохи меншого – з горілкою – лева, котрий якось приміркувавсь зіпнутись на задні лапи і стояти на хвості. Увійшов і Данило Виговський та старий батько Євстафій. Усі посідали за стіл. Чоловіки випили по здоровій чарці горілки; і пироги зі сметаною, і риба щезли з полумисків до останку. Старий батько Івана Виговського, як хазяїн, поналивав зелені здорові чарки пахучим медом. У світлиці запахло пасікою, бджолами та щільниками.
