жупан так злиняв і повитирався, що на йому подекуди світились нитки. Князь кинув неспокійними очима на Виговського; здивовані й вирячені його очі неначе питали у Виговського: «Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке діло маєш до мене? Навіщо ж ти мені здався?»
Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привітався з ним гордовито і все дивився на його, вирячивши здорові карі очі. Очі були неласкаві, лице надуте, брови насуплені.
– Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичівною, навіть завівши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись і з їх близькою ріднею, якою ви їм доводитесь, – обізвався Виговський.
«Навіщо мені це здалося?» – неначе говорили гострі князеві очі; одначе князь ласкаво поклонився Виговському і промовив:
– Спасибі вам, пане генеральний писарю! спасибі за честь! Сідайте ж в моїй господі! – сказав Любецький, і його очі стали веселіші. У Виговського стало легше на душі.
– Чи по ділу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?
– Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирі і в печерах, приїхав я і по ділу, – сказав Виговський.
– А у нас в Києві сталася велика зміна: запанувала Москва, наїхали московські стрільці, десь узявся московський воєвода, – почав говорити князь.
– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києві сидів московський воєвода з стрільцями, – знехотя обізвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.
– То-то й горенько… що ці гості незабаром стануть в нас хазяїнами! – сказав Любецький. – Не сподобались мені ці гості. За Польщі нам, шляхтичам, і князям, навіть православним, було ліпше. Я сам православний і шкодую за Польщею.
– Але, князю, змінити діла вже не можна. Нові порядки настали на Україні, – сказав Виговський.
– Нові, але для нас дуже недогодні. Погане діло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь і, схопившись з місця, почав ходити по світлиці.
– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловіка.
– За Польщі нам було добре, – говорив князь, трохи не бігаючи по світлиці, – народ робив на нас панщину, платив нам податі як державцям, як давнім князям. Ми мали землі й лісів скільки хотіли. А тепер що? Хлопи здебільшого пішли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сіл на Поліссі, а з їх тепер користі, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидів я дома і не тікав в Польщу, а мої хлопи десь розбіглись на степи, а ті, що зістались, не послухають, позабирали собі клапті моєї землі, хапають в мене під носом, орють і сіють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтності, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сіл. От і я, хоч і князь, і грецької віри, а зубожів зусім. Не маю за віщо полагодити свій палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на мені аж світиться.
– Князю! сядь-бо та сиди! Не бігай так швидко! –
