для нього ніколи не було самоціллю, але завжди – інструментом досягнення поставлених цілей. І все-таки його успіху науковця, державного діяча та дипломата, так само, як і успіху у соціальному сенсі він великою мірою завдячує своєму дару письменника. «Його листам була притаманна особлива чарівність, що зробило його кореспонденцію бажаною знахідкою. Його політичні аргументи були насолодою для його партії та страхом для його опонентів. Свої наукові досягнення він викладав настільки простою та ясною мовою, що за його думками, експериментами та висновками встигали і хлопець-плугар, і франт»[4].
Стосовно американської літератури, у Франкліна немає сучасників. Лише одна важлива літературна робота була видана в цій країні до його Автобіографії – Магналія Коттона Матера, церковна історія Нової Англії, написана громіздким, незграбним стилем. Франклін став першим американським автором, який завоював широку і непорушну репутацію в Європі. Автобіографія, Бідний Ричард, Промова отця Авраама та Шлях до багатства, як і його Багателі[5], відомі за кордоном так само добре, як і в Америці. Франкліна можна також назвати першим американським гумористом.
Англійська література XVII століття характеризувалась розвитком прози. Періодична література досягла свого піку на початку століття разом із журналами The Tatler та The Spectator Джозефа Аддисона та Ричарда Стиля. Памфлети множилися протягом усього періоду. Затишна проза Баньяна та Дефо поступалася місцем елегантнішій та майстернішій мові Самюеля Джонсона, який, почавши писати 1745 року, визначив стандарти для прози. Цього сторіччя з’явилася модерна новела – твори «Історія Тома Джонса» Філдинга, «Клариса Харлоу» Ричардсона, «Тристрам Шенді» Стерна, «Вікар із Вейкфілду» Голдсміта. Гіббон написав «Історію занепаду та загибелі Римської імперії», Х’юм – «Історію Англії», а Адам Сміт – «Багатство націй».
За своєю простотою та енергійністю стиль Франкліна більш нагадує першу групу письменників. У своїх перших есеях він був не найгіршим наслідувачем Аддисона. Його численні притчі, моралістичні алегорії та апологи вказують на вплив Баньяна. Але Франклін був за своєю суттю журналістом. У своєму репортажному стислому викладі він більш схожий на Дефо, який був першим видатним англійським журналістом та майстром новинного наративу. Стиль обох письменників відзначається простодушними, могутніми виразами, сатирою, бурлеском, дотепами. І тут час закінчити б порівняння. Дефо та його сучасники були авторами. Їх покликанням було письменництво, а їхній успіх ґрунтувався на силі уяви та винахідливості, яку вони демонстрували. Франклін не претендував на звання письменника. Жодного твору він не написав, керуючись фантазією. Проте, між іншим, йому вдалось розвинути стиль, який в багатьох аспектах був таким само видатним, як у його англійських сучасників. Він написав найкращу з наявних автобіографію, одну з найзнаніших колекцій сентенцій та
Багатогранний Франклiн. Пол Л. Форд.
Колекція сатиричних робiт Франклiна The Bagatelles –
