ненавидить, це – земля, яка дає життя і потребує жертви, це – мати, яка любить своїх дітей і хоче прив'язати їх до себе. Боротьба сина з матір'ю і навпаки – матері зі своїми дітьми стане об'єктом зображення у багатьох творах Кобилянської, починаючи із «Землі». Стара Марійка, пізнаючи своїм материнським інстинктом, що Михайла убив Сава, зненавиділа останнього – «і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина».
Усі матері у «Землі» передчасно спрацьовані, як Марійка чи Докія, що рано постаріла зі своїм чоловіком-пияком, висока й статна, як цариця, яка гордо несла свою голову і виділялася неабияким розумом та господарською кмітливістю. Марійка натомість – «слабосила» жінка патріархального світу – «жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього «ви» і сповняла всі його накази й бажання без опору».
Інакший різновид жінок-матерів подібний до відьми, як, приміром, мати Анни: «Вона була дуже погана, оця її мати. Передні зуби виставали у неї з рота, як клики. Сорочка на грудях була вічно розп'ята, а білий рушник на голові завсіди перекривлений. Виглядала, коли б і не глянути на неї, як п'яна або як би що лише з кимсь билася». Такий контраст ще більше підкреслюється біблійно-непорочним образом її доньки Анни. Мати Анни натомість підкреслено вампірна. Вампірність і монструозність підкреслені і в образі Рахіри, під впливом якої Сава «м'як, ослабав і тратив усяку волю».
У «Землі» Кобилянської підкреслено біблійні імена її персонажів – Марія, Іван (Івоніка), Петро, Анна, Михайло, Рахіра (Рахіль), так само як і біблійна історія Каїна і Авеля, перенесена в буковинське село, нагадують сакральний міф про жертву «сина чоловічого». Біблійний міф, однак, трансформований Кобилянською у новий культурний міф – міф про розрив природного кола обігу, що його уособлює земля з її циклічністю, і народження нового культурного героя, відірваного від землі. Таку перспективу уособить син Анни та Михайла, який розірве фаталізм долі людини, прив'язаної до землі, адже він поїде вчитися до міста. Власне, переборення свого зв'язку із землею, розривання пуповини, що в'яже персонажів повісті Кобилянської до роду і до природи-матері, іншими словами, проклін матері-землі, який кидає Івоніка, стають шляхом до осягнення культурного виміру поступу, що відкриється, імовірно, для сина Анни та Петра. «Нема йому що до землі прив'язуватися, – урадили батьки, – вона іноді лише самого горя приносить! Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє! А старий Івоніка, що про се довідався, оживлено піддержує їхню думку», – говориться у повісті.
Така проблематика «Землі» Кобилянської перегукується з творами Василя Стефаника, який говорив на початку XX ст., що відчуває, як селянський світ лежить, як породілля, у муках, бо народжується новий світ, у якому «мужицтву» судилося пережити не одне випробування.
Переборення природного й інстинктивного зв'язку із землею
