полохливий характер, – сказала мені раз, – замкнений, мов та нічна цвітка, належите до тих тонко зорганізованих натур, що вже красніють, коли їм лиш на долоню глянути.
Така вже дивна вдалася.
Заходжу, звичайно, в родини урядників, але тоді прикидуюсь майже несвідомо в якусь іншу людину, доступну їх думкам, а своє «я», котре відслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цікавістю.
Одного разу привів мене один молодий розгарячений чоловік до того, що я відслонила перед цілим мені зовсім байдужим товариством мою душу аж до «наготи». Лютилася опісля за те невимовно. Про характер моїх думок настало незвичайне здивування, іменно тому, що дихали новочасністю і були свої, не визичені. Опісля велася мова про нужденне положення нашого народу…
– Що ви можете, бувши женщиною, вдіяти, наприклад, для свого народу? – обізвався якийсь румун до мене.
– Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди й у всім, то зроблю доволі.
Пізніше сказав він до однієї з моїх знайомих:
– Вона свідома людина, однак що задумує, властиво, зі своєю любов'ю до народу? Видавати яке революційне письмо, яку «бомбу»? – І сміявся грубим сміхом.
Другий обізвався:
– Вона умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женився, мені навіть щось подібного на думку не прийшло б. А потому ота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка: або очі її – горять вже, заким що оповість! Духовна напруженість при ній просто замучує чоловіка. Ні, ні, моя жінка не така має бути!
Наприклад, не можу собі уявити, щоб вона мені подавала рано до ліжка каву або щоб вийшла проти мене з шніцельком; а до того ще бідна… бррр!
Я сміюся з таких «мужів» і уникаю їх товариства, мов уразливих мух. Я й не люблю нікого, й не клопочуся ніякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть між ними Орядин, як світло. Я з ним не сходжуся ніколи, хоч він і живе тут, однак знаю, що він іде вгору. Він працює в одного з найзнатніших адвокатів, і про нього говорять, що він «бистроумний і здібний чоловік». В жіночім світі уходить за пожадану партію, тим більше, що є гарний і не робить собі з жінок нічого. Проживши тут у пані Марко майже цілий рік, не стрічала я його ніколи, і аж в останніх днях згаданого року зійшлися ми припадком[71]. Одного разу зайшла я до бібліотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для пані Марко. Саме в тій хвилі, коли я хотіла вступати в кімнату, отворилися двері зсередини, і він вийшов. Побачивши мене, змішався до переляку; тим часом я, урадувана побаченням його, усміхнулася; однак він лиш поздоровив і, не промовивши до мене ані слова, відійшов чимскорше. Його переполох і змішання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була йому ще байдужною, це помітила я відразу. Так лякатися можна лиш тих осіб, про котрих думається много, а уникається їх. Я усміхалася свавільно при спогаді цілої притичини, воно настроювало мене в першій хвилі весело, так, в першій хвилі, бо опісля думала я вже довго й інакше
Припадком – випадково.
