Земля (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Земля (збірник) - Ольга Кобилянська страница 7

Земля (збірник) - Ольга Кобилянська

Скачать книгу

на лиці неначе земля, – і батько дружби Михайла, старий Івоніка Федорчук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й сумували. Докія несказанно терпіла під свідомістю, що «сиротіє»; а по-друге, – вона добре бачила, що її будучий зять не був ані гарний, ані видний хлопець, і що Парасинка улягла її майже розпучливим мольбам, що виходила за нього. Хвилями відзивалося у ній щось, немов грижа[25] совісті. Коли однак її погляд стрічався з постаттю Василя, що, п'яний, то сам гуляв, то, підносячи руки мов до наказу надмірно вгору, викрикував, то сміявся або співав, – стягала грізно чоло в зморшки й затинала зуби, аби не зойкнути вголос із болю. «Тодорика не пияк, – потішала себе. – Тодорика порядний хлопець. А хоч він і негарний і непоказний, зате він добрий. Парасинка не буде вижидати ночами пияка, не буде бідувати. Він буде шанувати її. До того в нього земля… Незадовжене поле… Їй буде добре за ним. Бог добрий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, добре буде!»

      Старий Івоніка був також нині потрохи підпитий, але в нього бувало се все наслідком великої радості або великого смутку.

      Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся він незамітно до Докії, своєї найближчої і найщирішої сусідки, кивнув до неї приязно головою і сказав півголосом:

      – Докійко… кумко… всі нині веселі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!..

      – А в моїм, бадіко[26]! В моїм ніби ліпше?.. Ей, Боже добрий… Боже! – і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе.

      – Та що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!

      Вона потакнула головою й усміхнулася гірко.

      – Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! – відповіла, спускаючи голос і вимовляючи кожде слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві.

      – А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь – вона найголосніша у селі! О Докійко, – кликнув болісно і вдарив зі щирою розпукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього. – Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають… Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе?

      Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:

      – Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде…

      – О, смерть! – сказав він і похилив смутно голову на груди. – Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися!

      – Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. – спитала Докія. – Не журіться! Нема, відай, у селі

Скачать книгу


<p>25</p>

Грижа – біль, журба, докір.

<p>26</p>

Бадіко —звертання до старшого роками.