вробітник
КОНОПКА Володимир Михайлович, кандидат історичних наук
КУЗЬМЕНКО Оксана Мирославівна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник
КУТЕЛЬМАХ Корнелій Михайлович, старший науковий співробітник
КУЦИР Тетяна Василівна, кандидат мистецтвознавства
МАРДАРЕВИЧ Борис Сильвестрович
МОВНА Уляна Василівна, доктор історичних наук, старший науковий співробітник
НИКОРАК Олена Іванівна, доктор мистецтвознавства, професор
ОЛІЙНИК Ольга Володимирівна, кандидат мистецтвознавства
ПАВЛЮК Степан Петрович, доктор історичних наук, професор, академік НАН України
РАДОВИЧ Роман Богданович, доктор історичних наук
САПЕЛЯК Оксана Адамівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
СИВАК Василь Пилипович, кандидат історичних наук
СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорівна, доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМ України
СЯВАВКО Євгенія Іванівна, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник
ТРІСКА Оксана Олегівна, кандидат мистецтвознавства
ФАЙНИК Тетяна Мар'янівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
ФЕДОРЧУК Олена Степанівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
ХУДАШ Михайло Лукич, доктор філологічних наук, професор
ШПАК Оксана Дмитрівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник
Етнографічна територія
Гуцульщина більше, ніж інші етнографічні групи, привертала увагу дослідників, які поряд з вивченням її матеріальної і духовної культури намагались визначити її межі.
Першу спробу написати про розселення гуцулів зробив І. Вагилевич, але він неточно визначив межі Гуцульщини. Польський етнограф В. Поль у першій половині XIX ст. чіткіше і детальніше накреслив межі буковинської та галицької Гуцульщини. За його даними, у буковинській частині Гуцульщини знаходилось 21 село, а в галицькій – 71 село та 4 містечка, в яких на той час проживало 73 676 чол. [6, s. 99—235].
Найбільш повно питання розселення гуцулів опрацьовано було С. Витвицьким, який визначав територію, де компактно проживали гуцули, і на цій території – 114 населених пунктів [7, s. 27–36].
В. Завадський повторив твердження Витвицького, однак розширив територію Гуцульщини; кількість населення, за його підрахунками, становила тут 120 000 чол. [8, s. 408].
В той же час Я. Головацький в передмові до своєї збірки пісень, визначаючи територію Галичини, Буковини та Закарпаття, на якій живуть гуцули, на відміну від Завадського, зменшує цю територію. За його даними, у 1872–1874 рр. в Галичині налічувалось 68, на Буковині – 20, на Закарпатті – 21 село, а в них 107 610 мешканців [2].
Р. Кайндль [4], який протягом багатьох років досліджував Гуцульщину, погоджувався з твердженнями попередніх дослідників відносно території, заселеної гуцулами. Не об'єктивним є й твердження Коженьовського в цьому питанні [5, s. 20–21].
В п’ятитомному виданні «Гуцульщина» В. Шухевич безпідставно поширив межі Гуцульщини на територію, не заселену гуцулами [3, с. 10–24]
Отже, протягом ХІХ – на початку ХХ ст. питанням етнографічних кордонів Гуцульщини займалась досить значна кількість дослідників, але вони по-різному оцінювали її територіальні межі.
Найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив В. Гнатюк: «Гуцули заселяють Карпати в околиці Чорногори, їх оселі розкидані по обох сторонах Карпат і належать до різних країн. Звичайно їх оселі тягнуться долинами рік і потоків. У Галичині починаються від Надвірнянської Бистриці по Пасічну і йдуть долинами ріки Пруту по Ділятин, по течії рік Білого та Чорного Черемошу до Вижниці, долиною ріки Рибниці по Косів і ріки Пістиньки по Пістинь. На Буковині гуцульські села розташовані долиною ріки Черемошу, де він творить границю між Галичиною і Буковиною, цілої ріки Путилівки, яка вливається в Черемош, і горішньої течії Сусави та Фряси. На Мармарощині (Закарпаття) гуцульські села тягнуться долинами рік Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорної та Білої Тиси. На полуднє від Сучави границя йде потоком Бродиною, так що по правому боці живуть румуни, а по лівому – гуцули, є незначна більшість гуцулів понад її горішньою течією, аж до Руської Молдавиці по Брязну, Золоту Бистрицю по Кірлібабу та ріки Серету, але тут їх є незначна кількість» [1, № 1, с. 19–23, № 2, с. 43–50].
Значний внесок в дослідження зробили мовознавці-діалектологи, але на основі лише мовознавчого матеріалу неможливе з’ясування цього питання.
