вона доньку, – ходи-но до хати. І глей прихопи!
Доки дівчинка шкутильгала до хати, мати підсунула до печі лавку.
– А що як і піч розмалювати? – запропонувала жінка. – Ну ж бо я тобі допоможу сісти на лавку, зручніше вмощу тебе…
Двічі Марічку не треба було просити. Вже за пів години піч прикрашали сині квіти. Й до того затишна і чудова оселя заграла новими барвами. Доки дівчинка відмивала руки від глею, мати стояла біля печі і прискіпливо вивчала доньчин малюнок. Художнє око й материнське серце підказували, що це більше ніж дитяча забавка. Дитина не лишень успадкувала здібності своїх батьків до рукоділля, а й має талант творити щось дивовижне. «Звичайний день, та незвичайне відкриття», – подумала вона.
Перший заробіток
Неможливо було пройти повз хату Примаченків і не зупинитися. Сусіди заходили у двір, розглядали малюнки на стінах, забуваючи, куди йдуть – так їх вражало побачене. І всіх цікавило, хто ж так оздобив хату.
– Як це «хто»? Це наша Марічка намалювала! – гордо відповідали батьки.
Люди не могли повірити, що бідолашна «калічка» так гарно малює. Це щось дивне. Чомусь вважали, що фізична вада малої дитини – непереборна завада, через яку не може розкритися талант. Авжеж, люди дуже помилялися.
Якось у гості до Примаченків прийшли сусіди з маленьким сином. Гостини були традиційні: пообідали, поспілкувалися, зібралися додому. Аж раптом хлопчик почав упиратися і казати, що не піде з цієї хати, доки йому не дадуть тієї квітки, що намальована на печі. Його мати намагалася пояснити, що квітка несправжня, її неможливо взяти з собою, бо це Марійчин малюнок. Почувши це, хлопчик розпачливо заплакав. Батьки довго його вгамовували.
– А як Марічка любить малювати, то може, завтра прийде до нас і нашу хату розмалює? – якось запропонувала сусідка, коли проходила повз двір Примаченків.
– Авжеж, якщо Марічка захоче, – відповіла мати. Вона знала, що донька залюбки попрацює з фарбами.
Наступного дня, коли дівчинка прийшла до сусідів і побачила, що фарби замало, то трохи засмутилася. Однак таки взялася до роботи і заходилася виводити квіти навколо вікон, ніби вони там ростуть. Полум’яні мальви, мов химерні хижаки з таємничого лісу, намагалися вдертися до хати крізь шибки.
Сусідка від подиву аж рота відкрила. Невже це справа рук маленької дівчинки? І дала Марічці за роботу торбинку з яблуками. Так про семирічну художницю поширилася слава аж до сусідніх сіл. Усі, кому доводилося проходити повз хату Примаченків, розповідали про побачене рідним і друзям, тож невдовзі у маленької художниці з’явилися замовлення.
Дівчинці це подобалося. Не було й дня, щоб вона щось не робила руками. З кожним разом їй це вдавалося дедалі краще. Вона вишивала, допомагала ліпити фігурки з тіста на короваях, малювала, працювала з глиною. А ще її тішила думка про те, що улюблена справа приносила заробіток. Тоді були скрутні часи, за щастя було заробити навіть не грошей, а їжі. Паляниця вважалася мало не золотом.
