плода із себе…»
Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку, і найшов у тій книжці такі слова:
«Кто сей лист при собі має, або часто читає, або з приліжностею слухає, або переписує, той сподобиться ласці божой… В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ніякая злая річ зашкодити не може…»
Це трохи додало духу і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм ту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від огню та грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав ту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горівку і колач, аби мав чим закусити.
Вже небагато йому хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лише кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло його в дрожі, потім у гарячку, потім, оповідають люди, що з рота вийшов маленький синій вогник, і Базьо богові віддав свою душу. Відай, горівка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.
Баба Дмитриха не довго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.
Люди за них давно забули, бо то вже не нині, як вони померли. Лише читальники не раз їх згадують, як зговоряться за початок читальні:
– То сам початок читальні заходить ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя. В їх хаті почав дяк перший раз читати книжечки. Ще й тепер десь попід сволоками заткнені «Божі листи» та «Луці Заливайки», але тепер ніхто вже їх не читає, минулиси…
– Ой минулиси.
– І тота трояка солонина минуласи.
– Ого, конем не здогониш!
Дід Гриць
Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух, і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
– В добрий час ви приїхали: я переродивси на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. Дотепер були як оловом залляті. Мука бути глухому, слова в’януть на язиці, а стара лиш посмішковується з мене та пищить, як сойка, в самі вуха. А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мені з жєлю за люцьким словом не раз хотілоси дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров та стає стовпом.
– Приходитьси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Десь як з мраки, як з мокрого попелу таскати свій розбитий маєток та від спузи[15] обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були малими.
– Давно дуже, як нас у місті, самих господарів, богато зібралося з Черемоша, з-над Прута і з-над Дністра, як привезли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба, розкидана по дорозі; гинуть тікати
Спуза – попіл.
