Камінний хрест. Новели. Василь Стефаник
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Камінний хрест. Новели - Василь Стефаник страница 3
– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’є! – казав Іван. – Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спамнєтав, що би не памнєтала, куда ходить. Віострив би-м сокиру на точилі, та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два – та й руки гара́вус!
Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп’ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.
Проць помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
– Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги… – казав Проць та й бив кулаком у стіл.
Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.
– Та гадаєш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив…
По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою – так кривилися.
– Процю, брате… видиш, п’ємо горівку, ти мене чєстуєш, але п’ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б’є та духу наслухає, а ти ґаздов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!
Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
– Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.
Та й знов пили.
– Або говори з нев по добрó! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєгала? Ци на смітю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчєв, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столець та й сокиру, та й мємо рахуватиси…» Так ти її заповідай, та, може, напудиш…
– Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чєсом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! «Ти марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…
– Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий