Може, підемо в парк?
Чудова тиша ночі панувала у величному парку Дері-Сеалет. Над кронами столітніх дерев тихо плив місяць у безмежну далину. І яскраво світив дівчині з неба рідний Чумацький Шлях.
Настя зірвала гілку жасмину з куща і подала її султанові. І сказала тихо:
– Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий красивий! А це так приємно хоча б на короткий час мати гарний одяг…
– Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квіти.
– Тому що я рабиня. Невільниць одягають і роздягають по велінню їхнього володаря…
Засміялася так природно і весело, нібито хотіла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан відкинув її плащ і взяв за руку:
– Що б ти робила, якби стала моєю дружиною?
– Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…
– Яку?
– У вас справами займаються тільки чоловіки. А я б хотіла будувати, багато будувати.
– Перший раз таке чую від жінки… – зацікавився султан. – І що б ти будувала?
– Спочатку я побудувала б великий імарет, кухню для убогих.
– А потім? – дивувався султан. Дійшли до берега Мармурового моря, де виблискувала місячна доріжка.
– Потім наказала б побудувати велику лікарню…
– Дуже добре! А потім?
Подивилась у його палкі очі й повільно мовила:
– Але найбільше грошей вжила б для нещасних.
– Правильно. Але хто ж вони?
– Це ті, які мусять жити в тімархане, в будинку для душевнохворих…
Молодий Сулейман розчулено пригорнув її до себе. Але Настя вивільнилася.
– Поглянь на небо. Воно таке, як на моїй Україні… Бог розсіяв зірки однаково щедро для всіх людей…
– І одну з них, мабуть, через забудькуватість, кинув у мій парк, – сказав молодий султан, а Настя почервоніла. Побігла по сходах із білого мармуру до моря, до ласкавих хвиль. Султан кинувся за нею, наздоганяючи…
Коли сходило сонце, вони сиділи на березі, дивлячись, як срібні чайки радісним гомоном вітали червень сонця, що сходить із Бітинії.
Уздовж берега пливли на двох човнах рибалки. Вони впізнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на відкрите обличчя молодої жінки.
– Я з’їла б чогось… – тихо сказала Настя. Султан знаком руки наказав човнам наблизитись і попросив у них їжі. Рибалки йому дали печеної риби та коржів. І ще ніколи йому не було так смачно, як від цієї скромної їжі. Настя до неї не доторкнулася, тільки пригощала султана. Було і їй, і йому дуже приємно.
– Ніколи мені не було так добре, Хюррем… Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Улюбленою…
На біле личко Насті набігла тінь:
– Але ми різної віри… Хто ж нас обвінчає?
– Прийми волю Магомета, Хюррем, прошу тебе.
Настя
