яким можна відкрити таємницю його мистецьких звершень, була гуманістична спрямованість усіх помислів, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати й прославити себе. Тому на початку загального огляду його життєтворчості дозволю собі обрати головне гасло творчості Скорика, яке він не раз повторював у наших розмовах та й у численних інтерв’ю:
«Я не є снобом, який розраховує лише на купку знавців, вважаю, що добра музика дійде до розуму і серця як глибокогофахівця, так і того, хто скромно називає себе аматором, а навіть і того слухача, який говорить, що нічого не розуміє в мистецтві. Чим краща музика, тим більше людей зможе знайти в ній щось особливе для себе».
Цей головний принцип Скорик сповідував не лише в основній галузі своєї діяльності – в композиторській творчості, а й в усіх інших ділянках музичної культури, в яких він щедро і плідно себе проявляв. Тому вже сама тільки суха статистика його здобутків вражає не тільки кількістю та різноманітністю, а чи не найбільше – відчуттям доцільності того, що потрібно суспільству від музики «тут і тепер»:
– композитор, що залишив у своїй спадщині понад 300 творів і працював майже у всіх жанрах: оперному і балетному, концертному й камерному, пісенному і хоровому, духовній і естрадній царині, в площині театральної й кіномузики, транскрипціях світової класики та знаменитих шлягерів в естрадно-джазовому й академічному стилі;
– редактор, який повернув в концертний обіг кілька десятків незаслужено забутих шедеврів світової та української музики минулих епох, від Ренесансу до початку XX століття;
– педагог, який створив власну школу й виховав понад п’ятдесят високопрофесійних композиторів, талановитих митців, знаних у світі;
– блискучий музикознавець-теоретик, автор оригінальної теорії «дванадцятитонової діатоніки»;
– прекрасний піаніст та ансамбліст, що з великим успіхом виступав на концертних естрадах;
– диригент, багатолітній керівник камерного оркестру «Академія» Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка;
– організатор музичного життя, займав керівні посади провідних музичних інституцій: у 1988–2020 роках – голова Львівської організації Спілки композиторів України, завідувач кафедри композиції Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка, у 1998–2020 – завідувач кафедри музичної україністики Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, у 2006–2010 – співголова Спілки композиторів України, у 2011–2016 – художній керівник Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка.
Вже сам цей перелік свідчить про виняткові заслуги, які належать Мирославу Скорику практично у всіх сферах музичного життя. Його подвижницька праця була належно оцінена не лише вдячними слухачами, учнями й колегами, але й державою. Небагато українських музикантів отримали стільки нагород і звань: Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалер ордена «Знак Пошани», нагороджений орденом «За заслуги» I, II, III ступенів, професор, академік Академії мистецтв України. Але це все не має ніякого значення, бо тьмяніє перед звичайним ствердженням: Мирослав Скорик – КОМПОЗИТОР.
Перш ніж докладніше зупинитися на переломних віхах його життєтворчості і оглянути найважливіші здобутки в наступних розділах, представлю життєвий шлях митця в загальному перегляді, немов у «пришвидшеній зйомці», щоби читач зміг охопити «з висоти пташиного лету» його сходження до вершини творчості, усвідомити складні й, здавалось би, непереборні перешкоди, які він завжди з честю долав. А головне: усвідомити непересічну роль Мирослава Михайловича Скорика у формуванні українського музичного мистецтва від 1960-х років протягом наступних шістдесяти років – до 2020 року, коли він відійшов у вічність.
Його визначальна роль в національній культурі не викликає більше сумніву ні в кого, хто уважно й доброзичливо стежить за панорамою вітчизняної музики. На таку особливу позицію в українській духовній історії склалося багато різних факторів: непересічність особистості, непередбачуваність, неочікувано гострі «модуляції» його творчої еволюції, його здатність парадоксально поєднувати, на перший погляд, непоєднуване, протилежне, прекрасно відчувати як високоінтелектуальні жанри – струнний квартет, партиту чи фортепіанний цикл прелюдій і фуг і, на противагу до цього, знаходити неповторний художній вираз для таких начебто «вторинних» ділянок композиторської творчості як дитячий альбом фортепіанних мініатюр чи музика до кінофільмів, театральних вистав, невимушено переходити від естрадних пісень до Літургії, від симфонічної поеми до джазових транскрипцій, а отже, бачити в одному й тому ж предметі водночас «світло і тінь». Такий широкий діапазон дозволяє розкрити ще
