ттєвий спалах. Музика й барви цих творів, як усе незвичне, новаторське, зухвале, вкарбовуються у свідомість назавжди. Однак час згладжує незвичність, новаторство тиражується і стає нормою, зухвале в мистецтві минулого вже нікого не дратує. Тим дивніше, що творчість американського митця і в наші дні, майже через півтора століття після його смерті, приваблює свіжістю і силою, чарує художньою неповторністю, глибокою оригінальністю.
Ця оригінальність помітна й на тлі світового романтизму, й зокрема американського. Едгар По – романтик у найповнішому, ба навіть абсолютному значенні цього слова. Вся його творчість наскрізь романтична. Не менш романтичні і всі злети й падіння його людської долі від самої колиски до могили. Його літературний портрет, створений далекими від об’єктивності сучасниками, – типовий для романтика. Особливо знаменно, що й уявний автопортрет, написаний його пером, теж романтичний. Характерно, що в обох вигадане заступає справжнє, фантазія торжествує над реальністю, карикатура чи ідеалізація замінюють істинний образ.
Усе це тільки підтверджує той безперечний факт, що американський класик жив і писав за законами романтизму. Одним з цих законів ще з часів німецьких романтиків, – Новаліса, братів Шлегелів чи Тіка, – тобто з 90-х років XVIII століття, було творення власної особистості за певним каноном. Вони теоретично обґрунтували необхідність виховання своїх почуттів, власноручного плетення життєвої канви й гаптування візерунків на ній за окресленим взірцем.
У своєму нарисі про поезію Едгара По російський американіст О. Звєрєв пише: «Це була характерна властивість романтичної свідомості, вираз туги за ідеалом, яка покликала до життя самий романтизм. Склався особливий тип поведінки, виникав старанно продуманий образ скептика, бунтівника, одвічного бурлаки, сповненого зневаги до навколишнього убозтва, змученого розчаруванням, зневірою і невдоволеною жагою діяння, яке покликане замінити весь порядок речей, що існує». З Едгаром По сталося так, що створений ним образ романтичного поета обернувся на своєрідну маску і та маска приросла йому до обличчя, міф автора «Лігейї» для багатьох став переконливішим і живішим, ніж сама реальність його вдачі та життя.
Яким було обличчя письменника – це «дзеркало душі»? На щастя, збереглося кілька портретів По, автопортрет і дуже виразний дагеротип (1849 p.), який найчастіше репродукують у виданнях його творів. Перше, що впадає у вічі, – дуже високий широкий лоб, світлий лоб мислителя, оточений легким хвилястим русявим волоссям. У ясних великих очах увага, втома і смуток. Гарні прямі, довгі брови. Великий ніс аж ніяк не класичної форми і малі, тонкі, міцно затиснуті, скорботні вуста. Це обличчя непересічної й нещасливої людини. На ньому проступає воля і легкодухість, упертість і примхливість.
А ось як характеризує письменника прихильна до нього близька знайома літераторка Френсіс Осгуд: «Я завжди вважала його взірцем витонченості, шляхетності й великодушності… Його гарна гордовита голова, темні очі, які блищали сяєвом обраності, сяєвом почуття і думки, його манери – все це було поєднанням невимовної величі і ніжності… Особливо величною здавалася мені проста й поетична душа Едгара По. Він був веселий, щирий, дотепний, то стриманий, то вередливий, як розбещена дитина, але навіть під час найважчої літературної праці він знаходив ласкаве слово, добру усмішку до лагідної, молодої й обожнюваної дружини і до всіх гостей ставився уважно й люб’язно. Нескінченні години проводив він за столом… завжди старанний, терплячий, записуючи своїм прегарним письмом чудові фантазії, котрі безперервно породжував його блискучий і гострий розум».
Та є й зовсім інші характеристики, які малюють непривабливу, а подекуди відразливу постать. Наділяючи По рисами в кращому разі демона, а в гіршому – просто негідника, люди, які з тих чи інших причин не любили письменника, йшли назустріч побажанням публіки. Відомо ж бо, що і в наш час масовий споживач культури обожнює творити кумири і скидати їх з п’єдесталів, захлинається від утіхи, пліткуючи про відомих митців. У часи По саме письменники, їхня особистість, їхнє приватне життя привертали увагу, виконували в суспільстві ту роль, яку тепер грають зірки кіно та естради.
За життя американського майстра незвичність його натури й певна ексцентричність поведінки викликали в багатьох сучасників водночас і заперечення, і хворобливий інтерес. Після його смерті над створенням неправдивого образу письменника старанно попрацював перший біограф По, його недоброзичливий виконавець духівниці Руфус Грісуолд. Як виявилося згодом, для свого «мемуару», отже, для літературного портрета По, цей літератор просто «позичив» риси персонажа з роману «Кекстони» англійця Бульвера-Літтона, переписавши характеристику бульверівського романтичного лиходія Френсіса Вів’єна. І читачі повірили злій вигадці Грісуолда, бо прагнули бачити саме таку типову літературно-романтичну особистість.
Едгар По був митцем найновішої доби, тобто, як майже кожен літератор буржуазного світу, заробляв на існування власним пером, що було невідомо більшості його попередників ще наприкінці XVIII століття. Його безжально визискували видавці, часто
