журився тим часом Іван. – Щоднини так нагарцюєшся – рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жінку обнімав…
– Гріха менше буде.
– Та воно ж якби отой гріх та не був таким солодким, – скалив уже зуби Іван. – Ще ж і в заповідях написано: не согрішиш – не покаєшся. То що – дурні люди їх писали?
Савелій вже одмовчувався. З цим Іваном тільки зв’яжешся – до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббігати. Закривав сумку, йшов далі. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покуті, поверх інших: попораємося по хазяйству, отоді й почитаєм.
По обіді брав газети під пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодці чекали безгазетні сусіди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинці вроді з таким смаком і не куриться, як у кумпанії. Навіть не дуже охочі до курива й ті не витримували: тяглися до кисетів. То що вже казати про затятих! У яких нігті жовті і вуса мов посипані сіркою. Передерій он уже другу куфайку докурює. Визнає ж лишень кресало, бо від сірника смак зовсім не той, а де кресало, там і вата: на гніт. Він потроху з поли і висмикує: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.
Підійшовши, Іван статечно вітається та й сідає якраз посередині, щоб було одинаково чутно і лівим, і правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знає, пам’ята, до якого залазив минулої неділі. Неквапом запускає руку до чергового кисета, довго майструє цигарку – набива собі ціну.
Починали найчастіше з погоди. І завжди виходило так, що раніше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкіра облазить. А посеред жнив дощами періщить. Й обов’язково хтось із старших докине:
– Порозоряли церкви, от воно й одливається.
– Дак Бога ж немає! – кукурікне молодший.
Той, із старших, помовчить, цілячись глузливо примруженим оком.
– А ти там бував?.. Тож сиди і не рипайся…
– А хіба раніш посух не було?
– Були, та не такі.
Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:
– І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!
Тож молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.
Натомість заводиться інша:
– Не чували: солому скоро даватимуть?
– А тобі спати ні на чому?
– Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!
– Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.
– А то чому?
– Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гній на колгоспне поле одвези.
– А на город?
– А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…
– Та що ти його умовляєш? – втручається інший. – Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу
