звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай – особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку… «Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!» – Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:
– В село!
Їхав і думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…
Зайшов до управи, сердито запитав із порога:
– Пане старосто! Де ви поділи сторожа, біс побери?!
Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:
– Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?
Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник, але пояснив спокійніше:
– Того, що має бути на хуторі. – І додав: – Там – комендант. Вимагає негайно знайти сторожа… І вас кличе, до речі, – додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно поставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.
– Поїхали? – Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторі.
– Хто сторож? – поцікавився уже в машині Гайдук.
– Бородай.
– Де він живе?
– Та на виїзді… Якраз по дорозі…
Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.
– Обідаєш? – запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. – Ану, марш до машини!
Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку – Килину:
– Та куди ж ви його забираєте?
Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:
– Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?
Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:
– Ви за мною?
– А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! – Бо Килина вже тужила, як над покійником.
– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.
Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.
– Я ж оце щойно звідти прибіг – пообідати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поїсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!
– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!
Вийшли з хати. Попереду – Приходько.
