А ти звідки знаєш гуцульські приговірки?
– Таже я завше між гуцулками, бабцю!
Справді, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки її пестили, як малу дитину, і, здавалося, не мали жадної пошани для такої високої гідності, як їмость. Навіть називали просто «Муха», бо чули, що іноді ксьондз так її називав.
– Ей ти, Мухо! А йди суда! – кликали, мовби яку сусідку, але по суті речі любили свою їмостечку, як лялечку, і зробили би для неї все.
Марусі, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, і якось в неділю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: від одної баби взяла запаску, від другої постоли, від третьої фустку, сорочку свою побігла принесла. Молодиці убирали свою їмостечку, як вильце, зі сміхом та жартами.
– На всі гори молодичка!
– Ає! Нема ноші понад гуцульську! Красит, панит, кольору додає.
А третя вже підспівує:
Ци то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрі ґазди,
Файна йка дівчина?
– Та ци ти, Мухо, дівка, ци таки молодица? Бо шош не виглєдаш ми на молодицу.
– Ає! То би ті в уплітках було файно та в згарді.
– Ей де! – сміялася Маруся. – У вас молодиці краще ходять, як дівчата.
– Бо то так і треба. Дівка шо? В дівці смаку нема, – і баби реготали.
Тим часом скінчилася служба в церкві. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, ішов до хати, наскоро полагоджуючи всі справи і щохвилини повторяючи:
– Люди добрі! На Бога, дайте мені чистий спокій. Бо ви сте харчували, як зіходили до церкви, а у мене ще й горобець у роті не наслідив.
Але гуцули не звертали уваги на ці моління. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зіходити з верхів, і неділя була єдиним днем, коли можна було полагодити всі справи: і що дотикалися душі, і що зв’язані були з потребами тіла. Купувалася сіль, олій, усєчинá; упорядковувалися відносини з властями – словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днів наперед.
Найбільше допікали о. Василеві баби. З ними він ніколи не міг дійти ладу, а надто на перших початках, коли майже нічогісінько не розумів, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхів частіше, бували й на долах, ходили різними цáрами, а баба що? Сидить собі на своїй «тєчірі» і говорить так, як на цій «тєчірі» говорили дід її, й прадід, і всі попередні покоління на тисячу літ назад. А що на другій «тєчірі» говорили «май інакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.
– Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак[6] си провéргли – а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.
І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що «загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали».
– Коли ж то було?
– А сночі, їгомостику, сночі.
– Що це значить «сночі»?
– Та… ніби сночі, сночі, ади… Саме у завлєги…
І тому тепер, забачивши,
Відтак.
