добре на цій огидно-зрадливій Україні?! Що такого Владо побачив там, окрім безпросвітного горя і суцільних злиднів?! Та про це навіть говорити не доводиться…
Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на білий світ десь на просторах Поділля. Але ж далі, далі!..
Батька він навіть і не пам’ятав як слід. Все, що лишилося від батька, – в жодному разі не спогади, а просте усвідомлення, що будь-хто з людей окрім мами обов’язково має також і тата. Просто таким чином влаштований світ…
Матір він згадував дуже рідко, причому спогади ці були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара ніжних пестливих рук, то як доволі низький, але приємний голос, то як усміхнений рот з крихітною, ледь помітною родимкою трохи ліворуч біля складочки шкіри, що простягнулася від верхньої губи до перенісся… Оце й усе, що пам’ятав Владо.
Значно чіткіше уявляв свою мимовільну мачуху – тітку Мокрину, звичайну селянку із згаслим від безрадісного та безпросвітного життя поглядом темно-сірих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям і натруженими руками, почорнілими й зашкарублими від постійної важкої роботи на землі. Дітей тітки Мокрини – своїх зведених братиків – вже почав забувати… але ж не її саму!..
Всіх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матір і тітку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усі вони пішли в небуття саме там, на далекій тепер негостинній Україні. А іще?..
А що там іще було згадувати!..
Дитячий будинок у Кіровограді, з якого він декілька разів тікав, намагаючись розшукати родичів?..
Кіровоградський завод, на якому працював токарем?..
Вулицю Піонерську в Ямполі, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зі старого жидівського цвинтаря»?..
Лейтенанта з лінійного відділу міліції на залізничній станції «Вапнярка», який так і не надіслав жодної вісточки про його рідних – хоча наївний хлопчик повірив міліціонерові й чекав на те послання довго, але марно?..
От що такого було в тій землі, за чим тепер можна сумувати?!
Нічого, геть нічого!!!
Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинківського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змінилося до невпізнанності. Заради справедливості варто зауважити, звісно, що перші пару років після переїзду на нове місце проживання він відпрацював на знаменитому Ростсільмаші[5] так само, як і в Кіровограді. Однак на відміну від українського обласного центру, тут, при ростовському підприємстві, функціонував самодіяльний театр. Дізнавшись про це, молодий чоловік сповнився нахабства, завітав просто на найближчу репетицію і з порога ошелешив усіх чи то проханням, чи завуальованою заявою:
– Візьміть до себе і мене, хочу теж грати разом з вами!
Коли ж стисло розповів театралам про себе, заради проби станцював і проспівав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трійку пісень, керівник самодіяльного колективу спитав:
– Чи подобається
Нині АТ «Ростсільмаш» – російська компанія, що входить в п’ятірку найбільших світових виробників сільськогосподарської техніки.
