Книга Застою. 1965–1976. Тимур Литовченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Книга Застою. 1965–1976 - Тимур Литовченко страница 32
Отож саме Марічка після тосту за присутніх заявила несподівано:
– Ілько багацько історій про бандерівців розповідав, як там вони в таборі своєму сиділи, то давайте ж і я розповім трохи…
І як почала сипати вельми специфічними «бандерівськими» анекдотами!.. Навіть Леон був змушений зізнатися:
– Ну знаєш, Мусю… Навіть у нас, у Львівській політехніці, я таких добірних історій не чув, чесне слово!..
– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркіяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марічкою… О, до речі! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марічки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?
– А то є файно, – всміхався Леончик, а тато Маркіян кивав коротко:
– Розповідай.
Далі слідував новий «бандерівський» анекдот і новий вибух веселого сміху. І якби хтось сторонній зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмінно вирішив би, що їхнє сімейство добре святкує ювілей Жовтневої революції. Бо повірити в те, що тут когось поминають, було неможливо.
Вул. Петропавлівська, Київ, 7 листопада 1967 року
– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оці твої спогади? – зітхнула Марія Федорівна.
– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матір’ю письменника, – в тон їй мовив Анатолій.
– Ти не відповів, – тоном справдешньої вчительки, загартованої багатьма роками суворої педагогічної практики, нагадала матір.
– Я оприлюднив мій роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тілі Уленшпігелі», попіл Клааса стукає в моє серце.
– Так-так, я читала це і в «Юності»[39], і тепер вже у книжці твоїй.
– Тоді до чого твоє запитання?
– Бо я не розумію.
– Мамо, ну хіба ж це настільки важко – зрозуміти мене?.. Я просто був змушений розповісти, як воно все відбувалося і що бачив на власні очі не тільки я сам, але й ти, між іншим.
– А тепер?
– Що – «тепер»?
– Тепер… будемо жити далі.
– Я, Толю, побоююсь, що через ці публікації у тебе будуть неприємності.
– Мамо, ну навіщо говорити про це?!
– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.
– Якась напрочуд беззмістовна бесіда у нас виходить! – від надлишку емоцій Анатолій сплеснув руками. При цьому окуляри у товстій масивній оправі почали сповзати по спітнілому переніссю, отож
39
«