волхв Ревера перемінився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Діоніса, й пішов у круговоротний танець; поважні ґазди, розшалівши від охоти, обнімали молодиць, безсоромно заголювали їх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звідки до самого ранку долинали пристрасні зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку світанку розірвало марево Даждьбога.
Й прокинувся тоді зі сну вражений несусвітнім блюзнірством Леонтій, і закричав:
«Досить, зупиніться!»
Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтієм посередині свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови місіонера.
«Яка жорстока ваша віра», – проказав Леонтій, дивлячись на димові оболоки, що їх гнали в гори вітри.
«У сиву давнину, – відказав волхв, – ми сповідували закони юдейської Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це діялося тоді, коли наші люди ще коней не знали. Нині ж овдовіла наречена дає лише обітницю ніколи не виходити заміж…»
«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтій.
«Було й таке», – спокійно відказав волхв.
«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнічений місіонер, який проповідував релігію, народжену юдейським старозавітом.
Мовчав Ревера.
«Це був мій похорон, – зітхнув Леонтій. – Я нині зневірився у своїй і вашій релігії».
«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немає вашої і нашої релігії: вона у нас єдина. Ті закони одні. Й ті вірування, які віджили свій вік, теж спільні: Господь один над нами. А тризну ви доконче візьмете у свою віру як обичай. Тризна – не гріховна забава, то спосіб відганяти від живих Мару…»
8
…Коли сполохані круки зі сталевими дзьобами позлітали вгору, а два біси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втікати, і в тій соромотній втечі забрів у сон, з якого вже не було вороття…
На Кливі заграли трембіти, й подумав обнадіяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойківських ґаздів на полонинський хід. Розглянувся по Тухольській долині, з якої мали б витекти й покотитися рагашами та просіками до гірських полонин чорно-білі отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокі корови та горбаті бугаї, й задзяворять обабіч походу кудлаті вівчарки, заганяючи до гурту збитошних баранців, охочих зазнати полонинської волі, – пробуватимуть вони знаходити знайомі їм путівці, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар і стад ітимуть, приграваючи на сопілках, чабани в чорних крисанях і довгополих сардаках.
Та в Тухольській долині не чутно було й звуку: мертво зачаїлася вона, чогось очікуючи в напруженій тиші, й дихала холодними протягами, ніби то сам Велес продував ізвористі проходи у глибину гір, щоб легше дихалося тварям, які
