почав читати.
Розділ другий
«Ой там у Львові музика грає…»
(Із Михайлових записок)
У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й білим варивом черешневого цвіту скрадливо приховала чорні сліди пожарищ не існуючого вже села Головецького біля підніжжя гори Маківки, вкритої шубою ожинових кущів й увінчаної короною сивої бучини. Поміж колишніми обійстями, тепер позначеними на землі квадратами обгорілих підвалин, звиваються глибокі шанці й жовтіють калабані на дні гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерійський обстріл шаленів тут зовсім недавно і, слава Богу, стих; до основи Маківки притулилася дивом уціліла церковця, а поруч із нею – напіврозвалена трупарня, в якій відпочивають уцілілі після бою вояки 19-го полку австрійської інфантерії, який захищав лівий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершині гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицію на хребті Кливи й чекають команди до наступу з тухольського урочища через глибокий узвір на Маківку й заступлені нею села Риків, Плав’є та Грабовець.
А поки що на фронті затишшя, тільки вартові маячать уздовж шанців, мов журавлі, й там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей – достоту, як у тій пісні, вперше почутій під час Здвигу в Українському городі у Львові…
Євген пішов у двадцятці на стежу в тил ворога, й до Романа добирається тривога за приятеля: йому видається наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками українських вояків у московське запілля – злочинним: звідти мало хто вертається, гинуть або потрапляють у полон; і добирається до поручника Романа сумнів: чи то не вмисне задумало австрійське командування такий захід, щоб позбутися найосвіченішого прошарку українського вояцтва; а десь там, на вершині Маківки, теж залягла жіноча стрілецька чота, і серед них панна Олена…
Спи, дівчино, сни, кохана,
Злоті мрії-сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спімни, —
бринять у пам’яті слова прощального вальсу на комерсі у Спортовій залі Українського городу, влаштованого на завершення Здвигу.
…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрільців», озброєних однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першій шерензі слідом за головою Українського січового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопці – у нових, з голочки, сірих стрілецьких одностроях; бойова пісня «Нумо, браття, до зброї!» захоплює дух, накостюмованим стрільцям здається, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що їхній штрамацький одяг виваляється небавом у глевтушних шанцях; Роман стоїть на варті, ховаючись за бруствером, він уже звідав різницю між парадним маршем і справжньою битвою; Здвиг просувається вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам’ятника Фредрові, ніби метеор упав між Романом і Євгеном: панна Олена запалахкотіла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до
