дівчину, що голосно протестує проти вчинку, на який нібито погодилася, обурення присутніх, розпач черниць, гнів батьків. О Боже, що зі мною буде?.. Вимовивши ці слова, я відчула млость у всьому тілі, впала непритомна в головах ліжка, потім коліна в мене затрусилися й зуби зацокотіли, потім у страшний жар мене кинуло, розум мій потьмарився. Не пригадую, щоб роздягалася й з келії виходила, а проте мене знайшли в самій сорочці долі коло настоятельчиних дверей, нерухому, обмерлу. Про це я довідалася згодом. Мене віднесли до келії, і вранці коло мого ліжка зібралися настоятелька, мати-послушниця й так звані помічниці. Я була зовсім розбита. Мене почали розпитувати і з відповідей побачили, що я нічогісінько не знаю, що сталося, і мені про це нічого не сказали. Спитали, як я себе почуваю, чи не змінила я свого святого рішення і чи почуваю себе в стані знести втому цього дня. Я відповіла – так, і проти їхнього сподівання ніщо не розладилось.
Усе приготували ще напередодні. Задзвонили в дзвони, усім оповіщаючи, що нині мають зробити мене нещасною. Знову закалатало моє серце. Прийшли одягати мене. Тепер, коли пригадую всі ці церемонії, мені здається, що в них є щось урочисте й дуже зворушливе для молодої простачки, яку призначення не покличе деінде. Привели мене до церкви, відправили Святу Месу. Добрий вікарій, вірячи у впокорення, якого не було в мене, сказав мені довге повчання, де все було супроти того, що я думала. Дуже смішними виглядали його слова про моє щастя, красу, відвагу, ревність, запал і всі чудові почуття, що він у мені домислював. Контраст його хвали й кроку, який я мала зробити, схвилював мене – хвилинами брала мене непевність, але не надовго. Я ще краще себе почула від того, що мені бракує всього потрібного для гарної черниці.
Тим часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на місце, де я мусила виголосити свою обітницю, ноги в мене заклякли. Дві товаришки взяли мене попід руки, я схилила голову на одну з них і поволоклася. Не знаю, що діялося в душі у присутніх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар. Звідусюди вихоплювалися зітхання й ридання, але серед них, я певна, не чути було ні батькових, ні материних. Усі стояли. Дехто з дівчат поставали на стільці, почепилися на ґратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонію, запитав:
– Маріє-Сюзанно Сімонен, обіцяєте казати правду?
– Обіцяю.
– Чи з власного бажання й доброї волі ви тут?
Я відповіла: ні, але черниці, що супроводили мене, сказали за мене: так.
– Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте Богові обітницю чесноти, бідності й покори?
Я на мить завагалася: священик чекав, і я відповіла:
– Ні.
Він перепитав:
– Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте ви Богові обітницю чесноти, бідності й покори?
Я відповіла йому твердіше:
– Ні, ні.
Він спинився й сказав мені:
– Отямтесь, дитино моя, і слухайте мене.
