Остарбайтер. Галина Горицька

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Остарбайтер - Галина Горицька страница

Остарбайтер - Галина Горицька

Скачать книгу

сь. Всі – махрові індивідуалісти й позитивні егоїсти (назвемо це так). Всі заклопотані розвитком власної особистості, кар’єрним зростанням і своєю замкнутістю, себто створенням броні для самозахисту. Коли ми починаємо стосунки (саме стосунки, це вам, шановні, не кохання налетіло всепереможно), ми плануємо, зважуємо і, в сухому підсумку, заздалегідь відкидаємо тих, котрі чимось негожі. Оберігаємо себе, не йдемо на компроміс. І виходить в результаті (якщо, звісно, взагалі щось виходить) такий собі синтетичний шлюбний союз. Бо ж ми обирали за підходящими параметрами. Убезпечили себе на всіх фронтах. Сходили на кілька побачень із сайту знайомств. І ми були на тих побаченнях вкрай раціональними. Ми хіба що не принесли на них свої анкети з детальним переліком захоплень, болячок і прагнень-устремлінь. Так, можливо, нас не сильно «вставляє» чоловік, котрий сидить навпроти на «побаченні наосліп», що організувало нам вкрай дороге агентство з підбору відповідних кандидатів. Однак його «беха», знак зодіаку, фертильний вік і квартира в центрі столиці – цілком підхожі. Себто – сповна. Бо «сповна» – це більш відповідний термін для всієї цієї «довбаної» надсучасної ситуації знайомств. І нас вже «не гребе», що нас «не вставляє» (вибачте за тавтологію). Та й «вставляє» нас, вочевидь, вже інше. Те, що до кохання немає ніякого стосунку.

      Однак, шановні, ця книжка не про такі союзи. Цей роман про Кохання. Котре здебільшого всупереч. Так, я знаю, таке вже трапляється нечасто. І зовсім воно не гарантує вічного, а подекуди навіть швидкоплинного щастя… Та й титани разом з трансформерами, либонь, всі вимерли. Однак… Може ще хтось впізнає себе?…

      I

      За Паганини длиннопалым

      Бегут цыганскою гурьбой —

      Кто с чохом чех, кто с польским балом,

      А кто с венгерской немчурой.

Й. Мандельштам

      Якщо вдивлятись у ліве вікно навпроти, то можна було побачити, як юна особа робить собі педикюр, зручно вмостившись на підвіконні. Вона акуратно зрізала нігті, підпираючи однією рукою коліно і роблячи іншою короткі «чик-чик» ножицями з круглими пластиковими наконечниками. Він придивився: «Ті наконечники кольору Тіффані[1], чи бузкового, майже такого, як у Врубеля з Третьяковки, там, на другому поверсі галереї, якщо піти направо[2]?».

      Антін готував млинці, повсякчас матюкаючись, бо зазвичай цим вранішнім ритуалом опікувалась Ліза. Він неуміло наливав на пательню погано збовтану жижу з яєць, борошна і цукру, яку Ліза вміла перетворювати на тоненькі прозорі кола його персонального вранішнього щастя. Антін намагався відтворити ті кола, а насправді – те відчуття задоволеності, яке його переповнювало весняними недільними ранками, коли лізині теплі руки по-материнськи відсовували ковдру і ставили на ліжко біля його сонного лиця цілу миску отих млинців. Він вдихав їхній аромат. І той запах будив його замість будильника. Між млинцями Ліза зазвичай розміщувала рожеві пласти полуничного конфітюру.

      Однак одного разу між пластами персонального щастя Антін знайшов поплямовану масляними колами цидулку з майже такими ж матюками, якими він зараз обдаровував млинцеву жижу, розквацяну по пательні.

      То були Лізині матюки. Вона ними просякнула своє послання, адресоване Антіну, ще щедріше, аніж накладала пласт полуничного конфітюру поміж млинців. Ліза виливала свою злість на його неспроможність прийняти рішення. На його небажання ставати дорослим. На його вперте ігнорування того факту, що вона хоче заміж і пора б їм вже мати дітей. Врешті-решт, якщо вже так склалося і вони разом… Чи не разом? Чи просто він її трахає, бо йому так зручно і зручно отримувати порцію теплих «блінов» прямо в ліжко? Чи він, бл*ть, «блінській» бл*ть, ніжно жовтий, трохи пухкий, масляний і здатний в будь-яку секунду перетворитися на холодне, миршаве і неїстівне тісто, оформлене тонким круглим пластом, думає-розмірковує про те, що час спливає?!

      Антін, чесно кажучи, і сам не знав відповіді на це питання. Так, йому безперечно подобалась Ліза. Однак, аж не настільки, щоб робити їй пропозицію.

      Тож більше вранішніх млинців в його житті не було.

      Дівчина у вікні навпроти поворухнулась і, здається, помітила, що за нею спостерігають. Вона підняла голову, відірвавшись від свого зайняття. «То в неї й очі – кольору Тіффані, а не тільки якісь там ножиці», – мимохідь констатував Антін, змагаючись зі своєю катастрофою і все ще не втрачаючи надії, що вона – всього лише млинцева.

      День починався.

* * *

      Хлопець сів на край кухонного столу і той проскрипів, дисонуючи розміреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав і видихав нікотин. Літо палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрімучого карпатського лісу, і Антіну хотілось нічого не робити. Він поглянув ліниво на запилені полиці з книгами, усе російська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того різношерстного болота, яке називалось «Совєтський Союз» і ліниво позіхнув, відводячи враз свій збайдужілий

Скачать книгу


<p>1</p>

Колір Тіффані (англ. Tiffany blue) – особливий відтінок блакитного, наближений до бірюзового. Названий на честь фірми «Тіффані», яка використовувала цей колір як брендовий.

<p>2</p>

Йдеться про картину Михайла Врубеля «Бузок».