сильним духом суджено і багато перенести. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі служби.
Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.
– На те була я давно приготована, пане доктор, – ледве прошепотіла. – Давно, однак що можна проти того вдіяти?
– Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоч з ласки, друга або і третя частина пенсії дістанеться. Ви, однак, можете чимало вдіяти!
– Для кого?
– Для ваших родичів, для вашої сестри, а найбільше для себе.
– Справді не знаю…
– Знаєте, Олено прийміть К-го. Він незабавки проситиме вас о руку…
Стало тихо.
– Не можу.
– А чому?
– Бо, як ви й самі сказали, у мене аналізуючий і розважний дух, критичний розум…
– Не розумію вас зовсім, говоріть ясніше!
– Бачу, що не розумієте мене. Буду, отже, ясно говорити. Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я не в силі його й себе оббріхувати.
– Ви сього й не робите. Він вас хоче, а ви гóдитесь на се.
– Не зношу його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небуть у житті полюбити. Се вам відомо, пане доктор. А подружжя без любові – се, на мою думку, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.
– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна й полюбити се, що ненавиділось.
– Так, але папіроска – се не людина.
– О Олено, Олено, – кликнув він, – у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?
Вона, неначе гадина та, звинулась, випростувалась та й так чатувала на його слова.
– Подумайте, ради Бога, й про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути матір’ю!
– Дальше, пане доктор, дальше…
– Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші родичи, наколи не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи учителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!
– Чи ж я тому винна, пане доктор?
– Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!
– Він мій батько, а я його донька…
Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.
– Ради Бога! – скликнув. – Адже діти мають якісь обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він
