ішою. Вона була справжньою леді з романтичним складом розуму і таким милим глузливим ротиком. Її романтичний характер нагадував крихітні коробочки, які привозять із загадкового Сходу. Відкриєш одну – а в ній інша, менша, а в тій ще одна, і так безперестану. Її солодкий рот міг дарувати поцілунок, якого Венді завжди прагнула, і його було добре помітно в правому куточку губ.
Життєвий шлях пані Дарлінґ був таким: багато джентльменів, які були юнаками, коли вона була дівчиною, виявили одночасно, що вони закохалися в неї, й усі рушили до неї додому, щоб запропонувати свої руку та серце, за винятком пана Дарлінґа, який гукнув візника й усіх випередив і таким чином став її обранцем. Він отримав від неї все, окрім внутрішньої коробочки і заповітного поцілунку. Він так і не дізнався про цю коробочку, а з часом відмовився від спроби отримати й поцілунок. Венді думала, що його міг би отримати лише Наполеон, але мені здається, що він пішов би, піймавши облизня, наостанок спересердя грюкнувши дверима.
Пан Дарлінґ вихвалявся перед Венді, що її мати не тільки кохала його, але й поважала. Він був одним із тих експертів, хто знає все про біржі й акції. Звісно, ніхто цього до пуття не знає, але чоловік знав більше за інших, тому часто повідомляв, що акції піднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жінка стала б його поважати.
Пані Дарлінґ виходила заміж уся в білому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квітів, дуже тішилася тим, наче це була якась гра. Та часом їй це набридало, квіти гинули, а замість них з’являлися малюнки дітей без облич. Вона малювала їх, коли зрозуміла, що треба рухатися далі. Діти спочатку з’явилися в уяві пані Дарлінґ.
Першою народилася Венді, потім був Джон, а після нього – Майкл.
Через тиждень чи два після того, як Венді з’явилася на світ, батьки довго сумнівалися, чи зможуть вони її залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлінґ страшенно радів, але він був дуже серйозний, сів на краєчок ліжка пані Дарлінґ, узяв її за руку і полічив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотіла ризикнути: хай буде, що буде, але від свого не відступиться. Натомість чоловік озброївся олівцем та аркушем паперу, і якщо вона плутала його своїми зауваженнями, то доводилося починати все знову.
– Не перебивай, – благав він її. – У мене в кишені є фунт і сімнадцять шилінгів, а ще два шилінги шістдесят пенсів – в офісі. Я можу не пити каву на роботі, це заощадить десять шилінгів – тож виходить два фунти дев’ять шилінгів шість пенсів, та з твоїми вісімнадцятьма шилінгами і трьома пенсами це буде триста дев’яносто сім, п’ять із нульовим залишком у моїй чековій книжці становитиме вісімсот дев’яносто сім… Хто там бешкетує? Вісімсот дев’яносто сім, крапка і додати сім… Нічого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловікові, який приходив до нас… Тихіше, люба… Крапка… і завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав: дев’ятсот дев’яносто сім? Так, я сказав: дев’ятсот дев’яносто сім. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сім фунтів на рік?
– Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловіка. Бо вона була на боці Венді, яка була важливішою за них обох.
– Не забувай про свинку, – попередив він майже загрозливо і знову почав лічити. – На свинку – фунт, це те, що я відклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилінгів. На кір треба півтора, та й кашлюк обійдеться не менш ніж у половину цього.
І він продовжував, додавав і віднімав, аж поки нарешті кошти на свинку Венді не урізали до двадцяти шести, а два види кору вирішили розглядати, як один.
Такі ж переживання з’явилися, коли народилися Джон і Майкл, ліміт на них був навіть жорсткіший. Але їх також залишили, і незабаром можна було побачити всіх трьох дітей на вулиці, як вони поважно крокували у дитячий садок панни Фулсем.
Пані Дарлінґ любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлінґ прагнув, щоб було так, як в інших людей. Тому їм була потрібна нянька. А позаяк родина була бідна і майже всі гроші йшли на молоко для дітей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена і яка була нічиєю в той час, коли Дарлінґи забрали її в родину. Та вона дуже любила дітей. Дарлінґи знайшли собаку в Кенсінґтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячі візочки. Нену дуже не любили недбайливі няньки, яких вона супроводжувала додому і скаржилася на них їхнім господиням.
Нена виявилася справжнім скарбом. Вона завжди була присутня при купанні дітей і вмить вскакувала уночі, якщо хтось із її підопічних хоча б зойкнув. Звісно, її буда стояла прямо в дитячій кімнаті. Вона бездоганно відрізняла кашель, не вартий уваги, від кашлю, при якому горло треба було обв’язати шерстяною панчохою. Нена вірила в старі випробувані засоби, на кшталт листя ревеню, і не довіряла всім цим новомодним розмовам про мікроби і таке інше. Було чому повчитися, коли Нена вела дітей у дитсадок, ідучи статечно біля них, коли малі добре поводилися, і вмить повертала їх на місце, якщо хтось раптом відбігав убік.
На
