лихом та риданнями. Тільки-но поверталася до неї хоч краплинка сили, вона знову перелякано заціплювала пучки та припадала до столу.
– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуєш Олюсю?..
Вона стихала на мить, прислухаючись, і, зневірившись, кричала ще голосніше:
– Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!
Їй ніхто не відповідав. Батько, заціпивши губи, сновигав з кімнати до кімнати, і скарги дружини падали йому на зважнілу голову, як удари довбні.
Коли ж Остап повертався з лісу, мати кидалася до нього та в болісних обіймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:
– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!
Мати не хотіла відпускати його від себе.
Він мусів сидіти коло неї та слухати її нарікання. Він мусів дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тіпається йому на колінах, як підрізана курка.
– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись від ридань.
– Добре, – відповідав той.
Иноді мати хапала його обличчя руками та починала шалено цілувати, заливаючи слізьми. Вона гортала його, кремезного, до своїх усохлих грудей, мовби дійсно хотіла захистити від смерти.
І Шаптала не міг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозуміння, що там коїлось. Дедалі, то чужішою ставала йому мати з її недоладнім жахом перед смертю. Часом навіть прикро було слухати її скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великі мрії.
Те, що стало матері прокляттям, синові було за молитву. Бо розквітнула йому мрія в новій душі, і він з насолодою відчував свою фізичну міць та духову волю.
Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався на одинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.
Ночами він довго лежав, розплющивши очі, та почував, як котиться снага йому в тіло через те, що мрія жила йому в грудях.
Він гадав:
– Я народився наново… Я снядів був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю віддати комусь свою міць та волю. Я любив напівтемний захисток свого кабінету, а ось маю вийти на вулицю й обнятись з сонцем… Мрія втілилася в мені, і я мушу життя во ім’я її. Те, що я вважав досі своїм, – належить їй. Вона володіє кожним клаптиком мого тіла, кожним рухом моєї думки. Бо я маю її у серці.
Потім він казав до Олюсі:
– Чуєш мене, далека сестро? Я дізнався врешті, що ти, – смерть. Смерть, що запалила в душі моїй смолоскип, – то ти сестре. Як чудово мати смерть за сестру! Ти чуєш мене сестро-смерте?
Зачаївши віддих, він почував тихі сміхи в кімнаті та невидиме колихання повітря. Тоді він спокійно засипав, знаючи, що з кожним подихом цілує свою сестру.
Між
