рятувати шибеників. Якщо чесно, я думав, що у нього немає шансів. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пішов на той світ, так і не зумівши вимовити цих слів. Не наважившись або запізнившись…
– Якщо перед смертю, людина встигає попрощатися, то і у його близьких, і в самого вмираючого, крім всепоглинаючого горя, залишається ще дещо – почуття деякого завершення.
– Так, правильно. Гідно попрощатися з дружиною, дитиною або матір'ю – добра смерть. Вмираючі, завжди знають, що помирають. Навіть маленькі діти, які ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще, що можна зробити перед смертю – признатися і розкаятися. Усвідомити свою провину, пошкодувати про вчинений проступок і отримати пробачення. У поганих вчинках завжди треба зізнаватися, адже своєчасне і щире розкаяння – це велика сила, здатна перекреслити навіть дуже негідну поведінку.
Не даремно психіатри вважають, що в пригнічуючих випадках причинами суїциду стають незадоволення собою і, внаслідок втрата інтересу до життя, що тягне психічні розлади. Найчастіше звести рахунки з життям наважуються ті, хто страждає від душевного болю і перебувають у постійному стресі.
– Зрозуміти самовбивцю може тільки той, хто побував на їхньому місці.
Глава 8
В Петербурзі виявилось, за звичаєм похмуро, дув вологий вітер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрібним дощем. Смурні пасажири, виходячи з будівлі аеропорту, поспішали до очікуючих їх таксі, бажаючи якнайскоріше опинитися спочатку в теплі салону автомобіля, а потім вже вдома або в готельному номері. На фоні загального настрою Ніколас виділявся своєю посмішкою і піднесеним настроєм.
Він встиг непогано виспатися під час польоту, а зараз збирався відправитися назустріч пригодам, в компанії дуже миловидної особи, так що в нього не було приводу хмуритися. Втім, вони цілком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушає вершити справи на голодний шлунок?
– Дівчина, скільки часу? – Сліпуче посміхнувся Ніколас і підморгнув.
Здивовано, Ганна подивилася на свій наручний годинник і знову на нього:
– Десять хвилин одинадцятого, а що?
– А скільки вільного? – Продовжив дуріти Ніколас.
– Ти ж знаєш, у нас його мало. – Навіть не посміхнувшись, заперечила дівчина.
– Гаразд, але ж красуням теж потрібно їсти? Я знаю одне містечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно підхопивши Ганну під лікоть, Ніколас повів її до виходу.
– Ти виглядаєш, як самотня жінка, – сказав він, коли вони сіли в найближче таксі, що підвернулося.
– Що ти маєш на увазі? – Ганна незадоволено посовалася на сидінні. Хоч втомлений і мовчазний водій, здавалося, не звертав на них ніякої уваги, а просто віз за названою Ніколасом адресою, їй не хотілося зараз, при сторонньому, зачіпати особисті серйозні теми.
– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував
