а за ними й сам учитель зі своєю палицею. Одначе вона весь час мчала кроків на двадцять попереду всіх і не зупинилася доти, доки не добігла до Бухенло, де і впала замертво, а підоспілі діти довго ще метушилися навколо неї, і пестили, і гладили, і цілували, але все марно. Про це дізналися ми вже пізніше, тому що були тоді у великому сум’ятті та, знайшовши собі притулок у пасторському домі, сиділи там у скорботному мовчанні, поки тіло покійної не було знову принесено до нас. Його поклали на матрац, а безутішні батьки Мерет незабаром поїхали, залишивши невелику кам’яну плиту, на якій викарбовано лише їх фамільний герб і напис «Anno Domini MDCCXIII».[1] Тепер лежить вона непорушно, зовсім як мертва, і ніхто в домі за всю ніч очей не заплющив зі страху. Втім, лікар сидить біля неї і сказав, що тепер вона спочила сном вічним».
«Сьогодні лікар довго робив усілякі експерименти й нарешті оголосив, що дівчинка точно вмерла; сьогодні ж її й поховали, потихеньку, щоб не було шуму, і поки що більше нічого не сталося».
Розділ шостий
Іще раз про Бога. – Пані Марґрет і її улюбленці
З якогось часу в мене остаточно склалося чітке, але зате дещо абстрактне й розсудливе уявлення про Бога як про нашого годувальника та заступника, і я не сказав би, що цей новий Бог збудив у моїй душі більш тонкі почуття або більш глибокі й радісні роздуми, – адже тепер він утратив той сяючий ореол із призахідних хмар, яким я подумки оточував його раніше, й тільки через багато років він знову постав перед моїм внутрішнім поглядом саме в цьому образі. Говорячи зі мною про Бога і про божественні предмети, матінка подовгу затримувалася на Старому Завіті, вважаючи за краще такі теми, як поневіряння дітей ізраїльських у пустелі, історія Йосифа і його братів, лепта вдовиці тощо, або як виняток розповідала мені притчу з Нового Завіту про те, як Христос нагодував одним хлібом п’ять тисяч людей. Усі ці події надзвичайно подобались їй самій, і вона зображувала їх із теплим почуттям і дуже красномовно, але коли вона переходила до хвилюючої, кривавої драми страстей Христових, її барвисті розповіді змінювалися більш стриманим і як би з обов’язку благочестивою оповіддю. І хоча я шанував Господа Бога і завжди пам’ятав про нього, мій розум і моя уява подовгу були нічим не зайняті доти, доки я знову не отримував поживи для роздумів, додаючи що-небудь нове до моїх колишніх знань; і коли ніщо не спонукало мене звернутися до Бога у справі, щоб викласти йому яке-небудь чергове прохання, він був для мене просто безбарвною і нудною істотою, яка наводила мене на різноманітні пусті та химерні фантазії, тим більше що я часто залишався наодинці з самим собою й тому ніяк не міг прогнати ці думки з голови.
Так, протягом деякого часу я вельми страждав од того, що в мене з’явилося хворобливе бажання давати Богу грубі прізвиська та навіть шпетити його лайливими словами, на зразок тих, які я чув на вулиці. Зазвичай усе починалося з того, що мене охоплювало якесь приємне
1713 від Різдва Христового» (
