могутньою природою один на один із нею розпещує душу людини та розслабляє її, не насичуючи; міць і краса природи зміцнюють і живлять наші духовні сили, тільки якщо ми самі – хоча б зовні – відіграємо в ній якусь діяльну, осмислену роль. І навіть тоді її величава безмовність усе ще пригнічує нас; там, де людина не чує плескоту хвиль, не бачить навіть бігу хмар, їй хочеться розвести вогонь, аби змусити її струсити свій сон і хоч на хвилину знову почути живе дихання природи. Так ми і вчинили: зібравши трохи хмизу, ми розпалили багаття; червоні вуглинки так тихо і приємно потріскували, що навіть наш сивочолий суворий командир із задоволенням дивився у вогонь, а блакитний стовп диму слугував для розташованого в долині війська сигналом про те, що наш бівуак знаходиться саме тут; незважаючи на гарячі промені полуденного сонця, ми з задоволенням грілися біля жаркого полум’я багаття, і коли ми рушали в дорогу, нам не хотілося гасити його. З якою насолодою порушили б ми навколишню тишу кількома пострілами в повітря, якби це не було найсуворіше заборонено! Один із хлопчиків уже зарядив свою рушницю, проте його відразу ж змусили знову витягти заряд із патронника, що він і зробив за всіма правилами мистецтва, але з таким же незадоволенням, із яким балакун перемагає себе, щоб не вибовкати довірений йому секрет.
Але от вечірня зоря позолотила небо, і тоді перед нами постало нарешті дружнє місто; із його старовинних воріт, прикрашених квітами та зеленими гілками, вже рухався нам назустріч загін хлопчиків, озброєних точно так само, як і ми, і супроводжуваних своїми братами, сестрами та батьками; деякі приєдналися до тих, хто зустрічав, з цікавості, інші – з обов’язку гостинності. Їх артилерія віддала в нашу честь салют із декількох залпів, і ми прискіпливо розглядали маленьких канонірів, які стояли біля жерла гармат, що з тим же граціозним вивертом відкидалися назад, коли заряджаючий прикладав ґніт до запалу, а після кожного пострілу так само хвацько салютували банником, смикаючись, як дерев’яні паяци, тобто проробляли все те ж, що було в ходу і в нас. Але ще більш вагомою причиною для заздрості були новенькі куркові карабіни, якими були озброєні наші друзі, – адже у нас були тільки старі крем’яні рушниці, що час від часу дозволяли собі давати осічку. Уряд цього кантону був відомий тим, що у своєму прагненні якомога швидше перейняти всі найкращі й найкорисніші нововведення він нерідко витрачав більше, ніж може собі дозволити обачний і ощадливий господар, і, вірний цій звичці, закупив для учнів своїх шкіл новітні зразки вогнепальної зброї, – хоча навіть великі, розвинені у військовому відношенні держави в той час тільки ще починали вводити їх у себе. І от поки наші друзі з поблажливою люб’язністю пояснювали нам, що команда «порох на полицю» у них більше не віддається і заряджання відбувається тепер набагато швидше, ми почули, як дорослі, що супроводжували нас, півголосом висловлювали своє несхвалення з приводу настільки нерозумною марнотратства. Зрештою ми відчули
