було зіткнутися з розлюченою левицею, а не з цією старою відьмою!.. Тарасконець намагався пояснити їй, як усе сталося: мовляв, він подумав на бідолашного Чорнуля, що то лев, – та все було марно. Стара гадала, що Тартарен глузує з неї. Несамовито гукнувши: «Ох ти ж триклятий негідник!» – вона розмахнулася своїм червоним парасолем та й ну лупцювати нашого героя!.. Тартарен, хоч і розгубився, боронивсь як міг: відбивався карабіном, сопів, відхекувався, підстрибував, кричав: «Ласкава пані, стривайте!.. Ласкава пані!..» Куди там! «Ласкава пані» мовби й не чула його благань, і сила її ударів якнайкраще це доводила.
На щастя, на бойовиську з’явилася третя дійова особа. Це був чоловік ельзаски, теж ельзасець, корчмар, який до того ж чудово вмів рахувати. Одразу побачивши, з ким має справу, він зметикував, що вбивця відшкодує йому всі збитки, вирвав зброю із рук дружини і вже за хвилину порозумівся з Тартареном.
Тартарен заплатив двісті франків, хоч віслючок коштував не дорожче десяти: це їхня звичайна ціна на арабських ринках. Потім безталанного Чорнуля поховали під фіговим деревом, і корсар, звеселівши від блиску тарасконських дуро, запросив Тартарена до своєї корчми, яка стояла зовсім близько, край битого шляху. Алжирські мисливці щонеділі приходили туди снідати: вони полюбляли полювати в цій долині, за дві милі від міста, – тут водилася сила-силенна кролів.
– А леви? – спитав Тартарен.
Ельзасець глипнув на нього.
– Леви?
– Авжеж, леви… Ви їх тут бачили? – допитувався горопашний тарасконець, щоправда, вже не так упевнено.
– Таке скажете! – відповів корчмар, зайшовшися реготом. – Леви!.. Ти ба!.. З якого б то дива?!
– Хіба в Алжирі їх немає?
– Я двадцять років живу в цій провінції, а ще не бачив жодного… Грім мене побий, коли брешу! Щось таке я про них чув… Або в газетах читав… Та тільки це десь далі… Куди далі… На півдні…
Тим часом вони підійшли до корчми. Звичайнісінька собі корчма – таких чимало у Ванві або в Пантені; над дверима – засохла гілка, на стіні намальовані більярдні киї. А вивіска! «Зборисько відчайдухів»!
«Зборисько відчайдухів»! О Бравіда, які це пробуджує спогади!..
VII. Історія з омнібусом, мавританкою та жасминовими чотками
Ця перша нещаслива пригода хоч кого б вибила з колії, але люди Тартаренового гарту не так-то легко складають зброю.
«Леви на півдні? – думав наш герой. – То поїду на південь!»
Він проковтнув останній шматок, устав, подякував корчмареві, поцілував, забувши про баталію, стару ельзаску і зронив сльозу над могилою нещасливця Чорнуля.
Не гаяти ані хвилини! Мерщій повернутись до Алжира, спакуватися й ще сьогодні вирушити на південь!..
На лихо, Мустафський шлях від учора неначе іще подовшав: спека, курява! Намет давить на плечі!.. Тартарен ледве волік ноги, тож коли з ним порівнявся омнібус, тарасконець дав знак зупинитися й скочив на підніжку.
О бідолашний
