style="font-size:15px;"> Седрик Сакс, невимовно задоволений поразкою храмовника й баронів, яких він ненавидів, жадібно стежив за кожним рухом переможця. Леді Ровена здавалася байдужою, проте і її очі не відривалися від постаті лицаря. Навіть флегматичний Ательстан ожив і наказав принести собі кубок мускатного вина, щоб випити його на честь героя турніру. І тільки Ісаак із Йорка був дещо стурбований тим, що сталося.
– Ну й прудким виявився наш вояк, – скаржився він дочці. – Зовсім не береже чистокровного коня, ніби це в’ючний віслюк. А дорогі обладунки? Він що, знайшов їх на битому шляху?
– Не кажи так, батьку, – заперечила Ревекка, – адже хоробрий лицар щохвилини важив життям.
Тим часом переможець наблизився до галереї, де сиділа родина Седрика Ротервудського. Близько хвилини лицар постояв нерухомо, а потім шанобливо схилив спис і поклав вінець до ніг прекрасної саксонки. Щоки леді Ровени спалахнули легким рум’янцем, і тієї-таки миті загриміли сурми, а герольди оголосили її королевою турніру.
Принц Джон, супроводжуваний почетом, рушив до виходу, народ почав потроху розходитися. Натовп глядачів розсипався долиною. Більшість із них попрямували в Ашбі, де в замку зупинилася знать і брат короля Англії.
Незабаром голоси почали стихати, і на спорожнілому бойовищі запанувала глибока тиша. Лише зрідка долинав сміх слуг, що прибирали на ніч подушки й килими з галерей для титулованих гостей. Навкруг арени розчахнулися двері кузень, підмайстри почали роздмухувати горна, і в загуслому вечірньому присмерку взялися до роботи зброярі та майстрові. Загін воїнів, які змінювали один одного що дві години, оточив бойовище, щоб вартувати до ранку.
Ні Седрик Сакс, ані леді Ровена, ні навіть Ательстан не прийняли люб’язного запрошення принца Джона повечеряти у його товаристві. Чемно відмовився від поїздки до замку й Лицар, Що Втратив Спадщину. Щойно глядачі підвелися зі своїх місць і рушили до виходу, переможець турніру поквапився сховатись у своєму наметі.
Розділ 10
Одначе вже за півгодини лицареві доповіли, що до нього з’явилися п’ятеро зброєносців улаштовувачів турніру. Лицар негайно насунув на обличчя каптур плаща, у який перевдягнувся, щойно звільнившись від обладунків. Слуга, закутаний у таке саме глухе вбрання, ніби й він, подібно до свого хазяїна, волів залишитися невпізнаним, проводив пана туди, де на нього очікували.
– Згідно з правилами турніру, – почав один зі зброєносців, – я, слуга лицаря Бріана де Буагільбера, посланий ним, щоб вручити вам коня та зброю, які служили йому під час змагання. Ви можете залишити їх собі або вимагати грошовий викуп.
– Від вашого господаря я нічого не візьму, – відповів переможець. – Перекажіть йому, що наш двобій ще не закінчено.
– Нам також доручили, – виступив уперед інший зброєносець, – запропонувати хороброму лицареві по сто золотих монет викупу за кожного з коней та обладунки.
– Я прийму
