людина лагідної вдачі, знала безліч народних пісень і часто співала їх своєму Володі. У бідній оселі також звучала гармонь, гітара. Батько був особливо красивий і натхненний, коли у злагоді з матір’ю виказував свої жалі, печалі в тужливій пісні. Ця любов батьків до мелодійного слова передалась і йому, майбутньому поету.
«… З Лисичанська, будучи учнем штейгерської школи, батько приїздив на канікули до дідуся в Луганськ. Там він проходив практику. В мою майбутню маму всі закохувалися, навіть один грузинський князь хотів її зарізати, тому що вона його не любила. І взагалі на вечорах всі кавалери до неї підлизувались, і мама вертіла ними, як хотіла. Вона назначала до п’яти побачень, звичайно, в різний час, але в один і той же день. Кавалери її врешті-решт узнали, що вона водить їх за ніс, і прийшли всі разом на кладбище (а мама думала, що прийде один) і поставили питання ребром: «Скажіть нам, Антоніно Дмитрівно, кого з нас ви кохаєте?» Мама крикнула: «Нікого я з вас не люблю!» – заплакала і втекла. Особливо самовіддано і свято кохав її хороший і задушевний юнак Сеня Логозинський, а мама не любила його, тільки дуже жаліла, до сліз жаліла. А любила вона якогось Ярового, якому вона готова була цілувати ноги і навіть сліди його ніг на землі, а він не любив її… Потім тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освіту, далі не схотіла вчитися. На міському балі вона одержала перший приз за красу. Врахуйте, що це звичайна робітниця, яка працювала на патроннім заводі. Вона була дуже егоїстична і самозакохана і не могла собі уявити, що в неї хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорі вона зустріла світлого, задумливого юнака у формі учня штейгерської школи, який на неї дивився так ніжно і закохано, але тримав себе гордо й незалежно. Він не принижувався і не підлабузничав перед нею, а любив її до безтями. В нім відчувалась якась потаємна, ваблива сила. І мама, від злості, тому, що він на неї не звертав уваги, вірніше, робив вигляд, що не звертає уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але характер свій вона спробувала показати й на ньому, тобто повертіти ним, як іншими. Після одного з вечорів татко проводжав її глухими кам’янобрудними вулицями, де сади, ламання ребер і взагалі всякі хуліганські витівки із свинчатками й ножами. На півдорозі до будинку матері їх наздогнав фаетон з одним із материних поклонників.
– Антоніно Дмитрівно! Сідайте, підвезу.
Вона неуважно попрощалася з моїм батьком, сіла у фаетон і поїхала, а батько залишився на самоті, серед жахливої глухої хуліганської ночі з шаленими бурями в душі. Наступного разу, після такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Він привів її точно до того ж місця, де вона його так покинула, попрощався з нею і сказав:
– А тепер, Антоніно Дмитрівно, можете йти самі.
І мама з плачем побігла в ніч… Потім вони помирилися. Більш матуся не показувала свого характеру перед батьком. Від’їжджаючи з Луганська, татусь сказав матері, яка гірко плакала:
– Через рік я повернуся, і, якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобі.
