раз і то по тривозі, коли ухилитися від бігу не було ніякої змоги. Старшина відвик бігати, і це давалося взнаки, та й спека, слід відзначити, стояла чимала.
На продуктовому складі було, як завжди, напівтемно і прохолодно. Рідкі сонячні промені, пробиваючись крізь діри в стіні й у стелі, пронизували приміщення, вириваючи з напівтемряви якісь ящики, діжки, мішки і яловичі туші, підвішені до перекладини поперек складу. Біля напівпрочинених дверей сидів комірник Дудник і, підперши підборіддя рукою, дрімав, розімлівши од спеки. Досить йому було заснути, як підборіддя зісковзувало зі спітнілої долоні. Дудник стукався підборіддям об стіл, розплющував очі, дивився на стіл підозріло і вороже, але, не маючи сил встояти перед спокусою, знову підпирав рукою підборіддя.
Висолопивши язика, влетів до складу старшина Пєсков. Він присів поруч із Дудником на ящик з-під крупів і запитав:
– Ти Трохимовича не бачив?
Дудник знову гепнувся об стіл і осоловіло поглянув на Пєскова.
– Га?
Старшина з повагою поглянув на підборіддя Дудника, яке витримує такі удари.
– Зуби цілі? – запитав він.
– Зуби то нічого, – сказав Дудник, струснувши головою і позіхаючи. – Я ось боюся – стіл доведеться в ремонт віддавати. Кого ти питався?
– Трохимович тут був?
– А-а, Трохимович. Трохимович був, – сказав Дудник, заплющуючи очі і знову підставляючи руку під підборіддя.
– Ти зажди спати, – старшина потермосив його за плече. – Куди він пішов?
Не розплющуючи очей, Дудник махнув вільною рукою в напрямку дверей:
– Туди.
Зрозумівши, що від Дудника толку не буде, старшина вийшов надвір і зупинився, розмірковуючи. Куди йти? Він подумки перебрав усі місця, де б міг бути Трохимович, але той міг бути де завгодно, і придумати зараз щось більш-менш вірогідне старшині було не так просто. Він витяг кишенькового годинника і глянув на нього. Із моменту отримання ним наказу йшла шоста хвилина. Старшина зітхнув. Він знав, що підполковник Пахомов слів на вітер ніколи не кидає. І Пєсков раптом тільки тепер зрозумів, що відбувається, напевне, щось надважливе, раз Чонкіна відправляють кудись літаком. Думка про важливість того, що відбувається, примусила його мозок працювати продуктивніше, старшина ще раз прикинув, де саме міг ховатися Трохимович, і, вже не вагаючись, кинувся до воєнторгівського магазину.
Пєсков не помилився. Трохимович стояв у порожньому магазині поруч із продавщицею Тосею і переповідав їй зміст фільму «Серця чотирьох». На підлозі біля його ніг лежав рюкзак із сухим пайком для Чонкіна.
За хвилину по тому підполковник Пахомов, поглянувши у вікно, побачив таку картину: стежкою в бік казарми з рюкзаком на плечі дрібно підстрибував Трохимович, позаду, підштовхуючи його кулаком у спину, біг старшина Пєсков.
Надвечір того ж дня, сидячи в окремій камері батальйонної гауптвахти, старшина Пєсков продовжував листа своїй нареченій з міста Котласа.
«А
