старшина і знову поклав Чонкіна. – Лягти! Службу вже закінчує, а вітати не навчився. Відставити! Замість того щоб як належить честь віддавати, пальці розчепірені до вуха приставить і йде не стройовим кроком, а як на прогулянці. Лягти! – старшина дістав із кишені хустинку і витер спітнілу шию. – Стомишся з ними, товаришу капітан. Марудишся, виховуєш, нерви збавляєш, а толку катма. Відставити!
– А ти його мимо стовпа поганяй, – запропонував капітан. – Хай пройде десять разів стройовим кроком туди й назад і привітається.
– Це можна, – сказав старшина і поплював на цигарку. – Це ви правильно, товаришу капітан, кажете. Чонкін, ти чув, що сказав капітан?
– Чонкін стояв перед ним, важко дихаючи, і нічого не відповідав.
– А вигляд який! Весь у пилюці, замурзаний, не боєць, а тюхтій. Десять разів туди й сюди, рівняння на стовп, кроком… – старшина витримав паузу, – руш!
Ось так, – пожвавішав капітан. – Старшина, накажи: хай носок тягне краще, сорок сантиметрів від землі. Ех, роззява!
А старшина, заохочений підтримкою капітана, командував:
– Вище ногу. Руку зігнути в лікті, пальці до скроні. Я тебе навчу вітати командирів. Кругом…арш!
У цей час у коридорі штабу задзвонив телефон. Завгородній покосував на нього, але не підвівся, йти не хотілося. Він гукнув:
– Старшина, ти поглянь, у нього обмотка розмоталася. Він же зараз заплутається і впаде. Просто зі сміху померти. І навіщо тільки таке одоробло в армію беруть, га, старшина?
А телефон у коридорі дзвонив щораз наполегливіше і голосніше. Завгородній неохоче підвівся і пішов у штаб.
– Слухаю, капітан Завгородній, – мляво, спроквола сказав він у трубку.
Відстань між селом Красне і місцем розташування частини була кілометрів сто двадцять, а можливо, й більше, чути було кепсько, голос лейтенанта Мелешка забивали якийсь тріск, музика, і капітан Завгородній насилу зрозумів, у чому річ. Спочатку він не надав повідомленню лейтенанта належного значення і намірився додивлятися попереднє видовище, але дорогою від телефону до дверей збагнув сенс почутого. І, усвідомивши, що сталося, застебнув комір гімнастерки, витер чобіт об чобіт і пішов доповідати начальникові штабу.
Постукавши кулаком у двері (начальник штабу був трохи глухуватим), Завгородній, не чекаючи відповіді, прочинив їх і, переступивши поріг, закричав:
– Дозвольте ввійти, товаришу майор?
– Не дозволяю, – тихо сказав майор, не підводячи голови від своїх папірців.
Але Завгородній не звернув на його слова ніякої уваги, він не пригадував випадку, аби начальник штабу комусь щось дозволив.
– Дозвольте доповісти, товаришу майор?
– Не дозволяю, – майор підвів голову від паперів. – Що це у вас за вигляд, капітане? Неголені, ґудзики і чоботи не начищені.
– Пішов ти… – впівголоса сказав капітан і весело поглянув майору в очі.
По губах капітана начштабу зрозумів приблизний зміст сказаного, але не був певен цього, оскільки взагалі не міг собі уявити, аби
