на дні, – то для музик. Та ще пекли іноді круглі буханці на хрестини, які в селі на відміну від міста проходили не в таємному, а у відкритому режимі. Посеред сільського майдану височіла кам’яна добротна церква, і місцевий піп важно походжав селом у своїй довгій чорній рясі. Ліда подумки насміхалась зі служителя культу, а ще більше з його вбрання та кудлатої бороди. Піп часто приходив до її діда, вони подовгу говорили, усамітнившись у одній з кімнат. На Великдень піп приносив дідові шматок паски, і той, припадаючи губами до пухкого м’якуша, внюхувався в аромат здоби, а тоді вже по крихті їв. Пропонував, звичайно, й дітям та онукам, але вони були надто байдужі до такого роду їжі. Чи ж здивуєш їх, міських любителів заварних тістечок, якимись булками, нехай і рясно оздобленими.
Та що вже казати про здобу, якщо й чорний хліб дідові здавався делікатесом. Коли хтось із дітей залишав недоїдений окрайок на столі після обіду, потай (Ліда завжди це помічала) згрібав його зашкарублими від роботи пальцями і, пом’явши в руках, кидав до рота. Довго, неспішно жував, затримував ковтання, аби вповні насолодитись смаком звичайнісінького хліба…
Ліді набридло стояти, і вона опустилась на довгу, покриту смугастим грубим рядном лаву. Згадавши про своє улюблене місце, перекочувала на дідів стілець. Над столом висіла паперова іконка – шарпана-перешарпана. Вона була наклеєна на цупкий картон і затягнена поліетиленом. Дід нікому не давав до неї торкатись. Ліда пам’ятає, як її тато хотів був замінити цю іконку на гарну, у товстій рамі, нову і як дід на нього гримав. Ні, навіть не гримав, а гримів, як ото грім з неба, лунав його незадоволений голос. Із тією Божою Матір’ю в діда щось було пов’язано. Там, на звороті, написано синіми вицвілими чорнилами «Пилип’юки» – ото і все, що знала про цю ікону Ліда. А хто ті Пилип’юки, ніхто й не цікавився. «Родичі, напевно, якісь… далекі», – пояснювала собі Ліда, й на цьому її цікавість щодо паперової ікони й вичерпувалась.
Прохолодною хатою нісся розмірений цокіт годинникових стрілок, з дідових грудей виривались свистячі звуки, муха наполегливо билась у вікно й дзижчала, обурюючись нездоланною перепоною. Спочатку Ліда монотонно водила пальцем по скатертині, совала сільничкою, тоді задивилась у віконечко. Дід сьорбав воду із залізної чашки, що стояла на припічку, онука слухала й чекала миті, коли старий зможе говорити. Їй так хотілось, аби він сказав: «Мала, чого ти сюди припхалась? Їдь давай додому», натомість почула, як Терен прохрипів, тамуючи в’їдливий кашель:
– Це дуже добре, що ти тут… Мені треба тобі передати… Потім… Згодом… Ще є час. – Заскрипіло дідове лігвище, він важко вклався на настил, склав руки на грудях та закрив очі.
Дівчина вглядалась, як підіймаються від подиху груди старого, й відганяла від себе неприємні думки про те, що дід може ось-ось померти, а вона не знає, що робитиме в такому разі.
«Треба буде покликати ту скручену бабу. Як же її звати? Катерина! Так, баба Катря. Ось як, а я й забула була. Дивно, коли треба, то й згадалось, – розмірковувала
