тут деякі «щоденникові» пасажі, котрі аж ніяк не можна «впустити необробленими» до художнього твору. Лишаю їх ще й тому, що всі ми, тією чи іншою мірою, є свідками часу. Але кожний – свого. «Мій час» був таким, яким я зупиняла його на сторінках різних нотатників. Можливо, комусь він здасться дивним, а проте для деяких моїх ровесників він був саме таким…
Кажуть, що люди мають змінюватися – з віком, з обставинами. Я в цьому зовсім не впевнена. Може змінюватись лише світ і час, а ти просто мусиш приймати ці зміни, залишаючись собою. У п’ятнадцяти-чи двадцятирічному віці, коли всі почуття були гострішими. І нема на що нарікати. Хоча часом дуже кортить.
Але нічого не можна почати «з другої спроби». Нічого, крім… книжки.
Скористаюся цієї нагодою.
Переформулювання
Так часом буває: все набридло. Від усього – нудить. Навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет. Хіба що можна, як радять психологи, переформулювати проблему й усвідомити, що те, від чого нудить, і є задоволення.
Так от, нині (впевнена, на десятій сторінці це минеться) мене нудить від усього.
Від дзвінка будильника, заведеного на шосту ранку, що награє мелодію з «Пер Гюнта».
Від необхідності одягатися.
(Написавши це, я вже відчуваю неабиякий прогрес: люблю рано прокидатися і в напівсонному стані клацати електрочайником, щоб випити каву на балконі перед вікном саме о шостій годині ранку, коли вулиці порожні і ти бачиш кожне дерево – чорне на рожевому тлі сходу сонця.)
Стояти на автобусній зупинці, заздалегідь знаючи, що на Московському мосту (так зветься міст через Дніпро, який я щоранку мушу здолати), як завжди, буде корок.
Стояти в черзі за жетонами на метро «Петрівка».
Стояти на 481 маршрутку на Контрактовій площі…
Стояти, долати півторагодинну (а часом і двогодинну!) дорогу на роботу і навіть не уявляти, що це шосте за життя в столиці помешкання, яке вважаєш своїм і останнім, і маленька однокімнатна квартирка в кінці Троєщини – лише невелика зупинка на три роки. Зупинка перед тим, як сісти в інший потяг.
Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне.
Продовжую…
Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!»
А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху.
Так буває лише тоді, коли ти приймаєш
