симбірського шевця. У Краківському університеті здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Був ректором ліцею в Перемишлі (1547–1550), потім ректором Львівської школи (1551–1553), з 1563-го став професором Краківського університету.
Писав поеми, панегірики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подається, переклав В. Маслюк).
Еклога
(уривок)
Й нивам поспішно почне посилати свої подарунки;
Тільки одягне у шати нові вона голі дерева,
Зараз же десь там під деревом в тіні стрічаються разом
Кастор і Поллукс, гірські пастухи, обидва сармати.
Хлопці на вроду красиві і в співі митці знамениті,
Розумом рівні й однаково також вони красномовні.
Силу однакову думка у кожного серці леліє,
Різний, проте, в них вогонь, хоч однакове гріє їх місце.
На мураві приліг Кастор, об дерево Поллукс обперся.
В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботі,
Мовчки в задумі сидить він, а Поллукс увесь час говорить,
Першим почав він, звернувшись до Кастора-друга словами.
Друже, чому ти сумуєш, підперши обличчя рукою?
Чом же байдужа правиця твоя до сопілки дзвінкої?
Горе яке ж то в обличчі твоїм сумовитім засіло,
Що не промовиш ні слова й нічого мене не питаєш?
Завжди, бувало раніш, вигравав на сопілці гладенькій
Чи виплітав ти віночок собі із зелених листочків,
Зараз же мов остовпів і сидиш на землі непорушно!
Ти вже не скоро побачиш мене, як співаю веселу
Пісню, як радісно бігають пальці мої по сопілці,
Як я корзини плету, увінчавши віночками скроні, —
Інші турботи у мене тепер, не до втіх мені зараз:
Пастир мій Дафніс, якого любив я безмежно всім серцем,
Щойно пішов із життя, і печаль мою душу терзає.
Тільки один він давав моїй музі натхнення до пісні,
Я ж всі таїни його невідомі скривав і, востаннє
Голос звернувши до нього, закрив свої очі поблідлі.
Скорблять по ньому сільські божества: ореади, дріади,
Флора і німфи лісів та полів, нереїди й русалки,
Часто до нього приходять сільвани й сатири із Паном,
Навіть худоба сумує, побачивши нашу скорботу,
Трави толочить ногами та воду в річках каламутить
З горя й печалі, бо втратила радість свою невимовну.
Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навіть небесні
Плачуть, коли, очевидно, дощі ллють із хмар безустанно.
Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!
Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!
Кожен чимшвидше іде уперед своїм кроком почесним,
Швидше прибуде до зброї, якої уникати потрібно.
Справді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,
Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають.
Нам,
