имали у своїх руках тодішні лідери. І тут, мабуть, варто коротко торкнутися власне проблеми лідерства. Політологи-теоретики стверджують, що політичне лідерство відрізняється від політичного керівництва. Останнє передбачає достатньо жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. Тоді як політичне лідерство є владою, здійснюваною одним або декількома індивідами, з метою стимулювати членів нації до дій.
Якщо екстраполювати згадані й інші дефініції на Петра Шелеста, то вони чудово йому пасують. Тим паче, що діяти йому довелося в епоху, коли харизма (або її відсутність) у лідерів і просто керівників підкріплювалася значними номенклатурними «аргументами» (наприклад, членством у вищих керівних структурах, депутатством у тодішньому розумінні цього слова тощо).
А взагалі-то, якщо навіть зробити своєрідний «коктейль» із модних визначень понять «лідер» і «керівник», Петро Шелест у нього чудово «впишеться». Його особа включала безліч різновекторних характеристик. Це ж дає підставу говорити і про певні парадокси Шелеста, що робить його ще більш цікавим для будь-якого дослідника.
Родом він був не з «національно свідомої» Західної України, але його підозрювали і врешті-решт звинуватили в «націоналізмі». Досить довго він «директорував», очолював важливі для радянської системи промислові підприємства і не прагнув робити політичну кар’єру. Проте в 45 років Шелест почав працювати другим секретарем, а в сорок дев’ять його обрали першим секретарем Київського обласного комітету партії. Незабаром він очолив Компартію України, і дехто називав його «директором України».
…Наприкінці 1971 року співробітники тодішнього всесильного КДБ сповістили Шелеста про підготовлюваний на нього як на «ставленика Москви» замах. Чекісти «вирахували» терористів. Ними виявилися двоє студентів. Згадуючи про цей епізод, Петро Юхимович записав: «Молоді люди висловлюють свою незадоволеність з приводу відсутності демократичних свобод друку і всіх засобів масової інформації. «Ідеологія, – кажуть вони, – нав’язує геть усе… Занадто багато хвастощів про «успіхи» зовнішньої і внутрішньої політики, а про свій власний народ виражається мало справжньої турботи. Державні народні кошти витрачаються безконтрольно направо і наліво, під прикриттям «інтернаціональної допомоги». Неприємно все це вислуховувати, тим паче, що, дійсно, деякі наші питання вимагають корінного перегляду».
«Проводжу лінію Москви» – це слова самого Петра Шелеста, записані для себе самого. Проте серед істориків, політологів, журналістів утвердилась думка, що він боровся за більші права України, підтримував обмежену «українізацію» і взагалі зважився вимагати більшої пошани до республіки, в якій «директорствував», демонстрував московським вождям власну гідність і підкреслював необхідність шанобливого ставлення до минулого і сьогодення України.
Ще один гідний обговорення пікантний штрих. Петро Юхимович віддавав належне Йосифу Сталіну як керівникові, підтримав ідею споруди сталінського постаменту в Москві на Красній площі, недалеко від ленінського Мавзолею, біля Кремлівської стіни, що обговорювалася на найвищому рівні тодішнього партійного керівництва. Разом з тим Шелест розумів, якими методами Сталін досягав успіхів, адже в спогадах того був такий запис: «У той час – 1932–1934 роки – в Україні був страшний голод. На селі вимирали з голоду родинами, навіть цілими селами. У багатьох місцях було навіть людоїдство. Все ж таки коли-небудь стане відомо, скільки ж від голодної смерті в ці роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це соромливо замовчується, все списується на успіхи і труднощі “зросту”».
Нарешті, одні «знавці» особливий акцент роблять на тому, що саме за Шелеста були проведені арешти українських дисидентів, що це він «лобіював» введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 році. Одночасно інші «шелестознавці» наполегливо нагадують, що це саме Шелест усе-таки врятував відомих українських діячів від репресій, реально допомагав розвитку української культури, стимулював на державному рівні проекти, що сприяли формуванню національної пам’яті…
Недоліку в документальних даних та інших свідченнях щодо Петра Шелеста немає.
Видавалися спогади про Шелеста, публікувалися матеріали про нього, а також його інтерв’ю кінця 1980-х – початку 1990-х років.
Ще з 1930 року Петро Юхимович робив щоденні записи про пережите, а з 1974-го почав працювати над мемуарами. Доля цього рукопису була не такою драматичною, як, скажімо, доля мемуарів Микити Хрущова. Проте в кінці 1970-х років, за словами молодшого сина Шелеста Віталія Петровича, рукопис ретельно ховали, а один з примірників навіть зарили в землю, побоюючись, що КДБ може його вилучити. Але все закінчилося вдало, рукопис ніхто не шукав. Пізніше, із початком горбачовської «перебудови», можна було вже реально говорити про можливість його видання.
Таким чином, є всі підстави констатувати, що наявна історіографія та архівно-джерельна база дозволяє скласти повноцінну наукову біографію Петра Шелеста, хоча на сьогоднішній день такого роду спроб ще не було. Поза сумнівом
