напад, коли все відбувається по порядку, хоча й досить швидко, так що ми не опиняємося в украй неприємній необхідності самим виправляти незручність, якою нам, навпаки, слід було б скористатися. Такий напад дозволяє нам здаватися жертвами насильства навіть тоді, коли ми добровільно поступаємось і майстерно потураємо двом найдорожчим для нас пристрастям: славі опору й радості поразки. Признаюся також, що цей дар, набагато рідкісніший, аніж може здаватися, завжди приносив мені задоволення, навіть якщо не міг мене спокусити, й іноді мені траплялося поступатися виключно в нагороду. Так у турнірах давніх часів краса була нагородою за доблесть і спритність.
Але ви, що перестали бути самим собою, ви поводитеся так, немов боїтеся мати успіх. Звідколи це рухаєтеся ви черепашачим кроком і манівцями? Друже мій, аби дістатися мети, потрібно мчати на поштарських і битим шляхом! Але облишмо цей предмет – він тим більше дратує мене, що через нього я позбавлена задоволення бачитися з вами. Ви хоч би пишіть мені частіше й повідомляйте про свої успіхи. Чи знаєте ви, що безглузда ця пригода займає вас уже два тижні й ви усім на світі нехтуєте?
До речі, про зневагу – ви схожі на тих людей, які регулярно посилають довідуватися про стан своїх хворих друзів, але ніколи не вислуховують відповіді. У своєму останньому листі ви запитували, чи не помер пан кавалер. Я не відповідаю, а ви й не думаєте виявляти занепокоєння. Хіба ви забули, що мій коханець – ваш давнішній друг? Втім, не тривожтеся, він аж ніяк не помер, а якби й помер, так від надлишку радості. Бідолаха кавалер! Який він лагідний, який він воістину створений для любові, як він уміє палко відчувати! У мене паморочиться голова. Справді, повне щастя, що надається йому моєю любов’ю, дійсно прив’язує мене до нього.
Яким щасливим зробила я його в той самий день, коли писала вам, що маю намір розірвати наші стосунки! Адже я і справді обмірковувала найкращий спосіб довести його до відчаю, коли мені про нього доповіли. Чи гра моєї уяви, чи дійсно так було, – але він ніколи ще не здавався мені милішим. Проте я прийняла його дуже неприхильно. Він сподівався провести зі мною дві години до моменту, коли мої двері відчиняться для всіх. Я ж сказала йому, що збираюся вийти з дому. Він запитав – куди. Я відмовилася повідомити йому це. Він почав наполягати. «Йду туди, де вас не буде», – мовила я з роздратуванням. На щастя для себе, він був приголомшений цією відповіддю. Бо, якби він сказав хоч слово, неминуче мала б місце сцена, яка і призвела б до задуманого мною розриву. Здивована його мовчанням, я кинула на нього погляд, лише, присягаюся вам, щоб побачити його невдоволену міну. Але на чарівному цьому обличчі я виявила той глибокий і разом з тим ніжний смуток, перед яким – ви самі це визнали – так важко буває встояти. Одна і та сама причина викликала один і той самий наслідок: я була повторно переможена. З цієї миті я почала думати лише про те, як би зробити так, щоб він не знайшов у мене жодної вади. «Я йду у справі, – сказала я більш лагідно, – і навіть у справі, що стосується вас, але не розпитуйте мене. Я вечерятиму вдома. Повертайтеся
