…мені тут…
Але двері вже міцно зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:
тук;
тук;
тук.
Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.
– Попий, будь ласка, узвару, посидь трохи, – тихо попросила тітка Галя. – Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже одразу: – Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто ніколи… Дід, правда, на баяні грав і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі – і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю потихеньку…
– Так ви б йому сказали, щоб…
– Та хіба ж я не казала? – похнюпилася тітка Галя. – Аж він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…
– Які сигнали?
– Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що те мале дитя!
– А коли він прокидається вночі? О котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.
– Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, без зупинки, як Райкін; он Юрко, син наш, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, і ложка акуратно, без гамору й шаленості, вмостилася на рушнику біля мийки.
Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці, і дядько Микола почав читати. На диво, враження від віршів складалося зовсім інше, ніж мандрівник очікував. Звісно, те, що декламував сусід, важко назвати віршами в літературному класичному розумінні, точніше, якщо чесно, дядько Микола лише інколи користувався римою, переважно аритмічно витлумачуючи свої погляди на різноманітні події, свята, стосунки поміж сусідами, сучасну політичну ситуацію; словом, це був набір нікуди не гідних, злегка віршованих рядків, які слабо корелювалися між собою. Але от що цікаво: що більше новоявлений шістдесятитрьохрічний поет читав свої примітивні твори, то більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма
